Глава 12 "Відверта розмова"

Інна

— Щ-що? Тобто? Як це… — починаю мугикати, але виходить якесь шипіння.

— Ти запитала, а я відповів, — говорить так само спокійно, в той час, як моє серце вибиває скажений ритм. Намагаюся глибоко вдихнути, але виходить вхопити тільки маленьку дозу свіжого повітря. Мої руки на його плечах тремтять. Хочеться відійти й просто заспокоїтись, але він міцно тримає в обіймах.— Та це не значить, що я буду тебе до чогось змушувати чи переслідувати.

— Ти… Ви…

— Краще «ти», — перебиває мене, — якщо вже між нами така відверта розмова.

— Я не самотня, — видихаю, а він накриває мою руку своєю й кладе собі на груди.

— Я знаю, — знизує плечима.

— І це не заважає тобі мене… хотіти?

— Це неприємно, але, на диво, не заважає.

— Навіть якщо з Артемом у нас не складеться, я не хочу бути іграшкою багатого… — не договорюю, бо язик не повертається назвати тираном чоловіка, який так ніжно погладжує мою руку.

— Інно, якби я хотів іграшку, то мав би не одну, і дуже швидко.

— Ясно, — хочу звільнити свою руку, але він не дає. — Чому я? — пищу, шокована від його слів.

— Бо ти справжня, — відповідає без роздумів. Підіймаю на нього погляд й опиняюсь у полоні блакитного, але вперше не крижаного. Він дивиться з цікавістю, навіть з ніжністю. — Ти говориш все, що думаєш. Не турбуєшся про вишукану зачіску та нікому непотрібні старомодні манери, поводишся природно, усміхаєшся щиро і головне — не намагаєшся мене спокусити. Але знаєш в чому проблема?

— В чому? — шепочу розгублено.

— Саме цим ти мене й спокушаєш.

— Хм, — з мене виривається нервовий сміх.

— У тебе дуже гарна усмішка, — підіймає руку й проводить пальцем по щоці. — Мене заводить твоя реакція, коли я тебе торкаюся, — зачіпає пальцем нижню губу, зриваючи з моїх губ зітхання.

Заплющую очі від приємних, давно забутих відчуттів. Мені взагалі здається, що саме таких відчуттів у мене не було ніколи. Зараз він так близько, що на щоці відчувається його дихання з ароматом кави.

— Або ми зараз поїдемо, або я тебе поцілую. І точно не так, як тоді зробила ти, — шепоче, майже в самісінькі губи. Мені достатньо трохи нахилитися вперед і це станеться.

— Поїдемо, — шепочу самими губами, але він не відсторонюється, а цілує…

Це не ніжний невагомий дотик, і точно не дитячий поцілунок у моєму виконанні. Це пристрасть від якої зносить дах. Хапаюся за його сорочку, бо ноги підкошуються, і відповідаю на поцілунок. Він притискає мене так сильно, що не вистачає повітря, і знову цілує. Його губи м’які й гарячі. І цілується він так… Всі слова, страхи й сумніви відходять на задній план, я повністю розчиняюсь у цьому шаленстві.

— Кхм, вибачте, — чується збоку і ми відскакуємо одне від одного. — Ще щось бажаєте? — питає офіціант, ховаючи очі.

— Вас вчать так безшумно заходити й лякати людей? — гаркає на нього Дмитро, а я нарешті повертаю собі здатність дихати.

Підходжу до поручнів й хапаю ротом вечірнє повітря. Тіло тремтить, серце колотиться, а в голові повний безлад. Поки Дмитро розраховується, я стою, боячись звернути на нього погляд. Що я роблю? Розум, наче затуманений. Проводжу долонями по обличчю, не турбуючись про макіяж, а коли Дмитро торкається плеча, аж підскакую.

— Тільки не потрібно себе картати в тому, що не стримався я, — говорить серйозно й бере мене за руку. Я не проти, навіть вдячна йому за таку дивну підтримку. — Ходімо?

— Так. Вам завтра на роботу, потрібно відпочити, — верзу казна-що. Але, на щастя, Дмитро ніяк не коментує мої слова, а просто веде з тераси до автомобіля.

Допомагає сісти і, обійшовши авто, сідає сам. Мовчки заводить двигун й виїжджає з паркування. Таке відчуття, що для нього наш поцілунок — звичайне діло. Я ж не можу прийти в себе, в мене досі печуть губи і, соромно зізнатися, мені хочеться продовження. Артем ніколи не цілував мене так пристрасно, з таким бажанням. І в мене ніколи не крутилася голова від звичайного поцілунку. Хоча, кого я обманюю? Цей поцілунок був особливим. Нереальним. Я впевнена, що Дмитро цього хотів і починаю вірити словам, що я й справді його приваблюю. Його погляд мені про це говорить.

— Дякую, — промовляю, коли автівка зупиняється у дворі будинку. Ненавмисно переводжу погляд на його губи, але швидко відводжу очі.

— Мені теж сподобалося, — усміхається, поки я гублюсь і відстібаю ремінь безпеки. — За містом є непоганий ресторан з гриль меню. Не бажаєш завтра повечеряти?

— Е-м-м… Я не знаю, — кажу відверто, дивлячись на нього. — Це все неочікувано і… Я боюся тієї реакції, яку ти так вдало підмітив, — вирішую більше нічого не вигадувати й говорити як є.

— Тільки вечеря, Інно, — говорить серйозно і я вже знаю, що погоджусь.

— Можна я подумаю? — питаю тихо, відчинивши дверцята.

— Без проблем. Я зателефоную?

— Так. До завтра.

— Бувай, Інно, — киває.

Він не виходить проводжати, за що я безмежно вдячна. Після нашого поцілунку в мене й так безлад у голові. Не знаю, як себе поводила б, якби довелося прощатися біля під’їзду. Заходжу до будинку і через дві хвилини опиняюся у квартирі. Визираю у вікно, але автівки вже немає.

Знову рятуюся граминкою Артемового рому, щоб вгамувати хвилювання. Приймаю душ, одягаю піжаму й роблю те, що вже давно мала зробити. Дістаю з шафи валізу, з якою колись переїхала до Артема, і починаю пакувати свої речі. Всі вони не влізуть, але в мене ще є одна ручна сумка. Складаю все спокійно, передивляючись свій одяг. Деякий я вже давно не ношу, тому одразу складаю його у пакет, щоб винести на смітник. Якщо покласти неподалік контейнерів, його обов’язково заберуть малозабезпечені люди.

Навіть дивуюся, наскільки легко мені дається це рішення. Зараз я вже не зможу з ним жити, бо сьогодні мала нагоду зрозуміти, що нічого вже не відчуваю. Все минуло. І моє почуття, яке колись спалахнуло, а потім потухло від його поведінки й вчинків. І моє бажання врятувати стосунки. Більше я цього не хочу і не бачу жодного сенсу. Я роблю це не через Дмитра, хоч він і поставив останню крапку у цих стосунках. Хочу це зробити для себе і розпочати нове життя. Повернути собі впевненість і легкість, відчуття гумору і свободу вибору. Я хочу стати тією Інною, якою була три роки тому: веселою, щасливою, спокійною.