Глава 11 "Вечеря"

Інна

Спускаючись у ліфті, страшенно нервую. Про що ми будемо говорити? Куди поїдемо? Такі різні відчуття всередині, що важко навіть назвати всі. Страх, хвилювання, сумнів… Але їх активно перекриває цікавість. Нічого страшного не станеться, ми просто повечеряємо. Хоч і не впевнена, що зможу їсти в його присутності. Коли виходжу з ліфта, починає дзвонити телефон. Як невчасно Соля згадала про мене. Відхиляю виклик, бо точно не збираюся їй говорити, куди йду, і з ким.

Виходжу з під’їзду й одразу бачу автівку Дмитра, а потім і його. Він виходить й не зводить з мене очей. І мені подобається його уважний погляд. Я дивилась у дзеркало і знаю, що маю гарний вигляд. Подорожує по мені очима, абсолютно не хвилюючись, що це помічу я. Як завжди, ідеально стильний: у штанах і білосніжній сорочці. У мене навіть коліна тремтять, коли ніздрі ловлять аромат його парфуму. Відчуваю себе іншою поряд з ним. Дивлюсь у вічі й легенько усміхаюся.

— Маєш гарний вигляд, — говорить, коли підходжу.

— Дякую, — гублюся, але погляду не відводжу.

Дмитро вищий за мене навіть коли я на підборах. Він бере мене за руку й веде до пасажирського сидіння. Його долоня тепла й дуже приємна на дотик. Її тепло розносить тілом приємне поколювання. Відчиняє дверцята й допомагає мені сісти. Потім обходить авто й сідає за кермо. Мовчки нахиляється й пристібає на мені ремінь. Стримую усмішку, бо це здається вже звичкою. Заводить двигун й виїжджає з двору багатоповерхівки. Я мовчу, бо не знаходжу тем, які можна було б обговорити.

— Як день? — Дмитро бере це завдання на себе.

— Непогано. А ваш?

— Втомився, — каже спокійно, наче ми давно знайомі і ділимось враженнями після довгого робочого дня.

— Може, варто було б відпочити? — питаю обережно.

— На голодний шлунок не дуже гарно відпочивається. А вечеряти у такій компанії набагато приємніше, — кидає на мене погляд. — Чого бажаєш? — не припиняє мене дивувати. Не очікувала, що йому цікаві мої бажання.

— Ну, на вечерю бажано з’їсти щось легке, бо вже пізня година.

— Щось я не помітив тоді, на терасі, щоб ти сиділа на дієті, — хмикає, змусивши мене червоніти. — Не думаю, що в обідню перерву ти нормально поїла, тому вечеря має бути поживною.

— У мене не буває обідньої перерви. Максимум чай з печивом, а краще кава. Весь день розписаний по годинах, але я звикла. Вже стільки років так працюю.

— Аналогічно. А вихідні в тебе бувають?

— Так. У кожного свій графік. Завтра в мене вихідний, а в неділю знов на роботу.

— О, то сьогодні ти можеш затриматися, — робить висновок, а я не знаю, що відповісти. — Я жартую, Інно, — хмикає, коли не отримує відповіді.

— Це не в’яжеться з вашим статусом.

— Що?

— Жарти. Ви здаєтеся… — замовкаю, щоб правильно підібрати слова.

— Тираном? — питає холодно.

— Ні. Серйозним і суворим, — відповідаю чесно, бо на тирана він і справді не схожий. Хоча… Артем теж не схожий, але багато чого собі дозволяє.

— Хм, цікаво, — протягує й більше ми не говоримо. Автівка зупиняється на паркуванні того самого ресторану, де була вечірка. — Я допоможу, — зупиняє, коли відчиняю дверцята.

Виходить й подає мені руку. Гублюся, відчуваючи себе, наче на першому побаченні, коли між людьми є симпатія, але присутня ніяковість у кожному дотику. Впевнена, що Дмитро не відчуває цієї ніяковості й точно не вважає це побаченням.

— Дякую, — кажу тихо.

— Ми можемо повечеряти в ресторані, а можемо на терасі.

— На терасі, — відповідаю без роздумів, а він усміхається.

— Впевнена? Вона на тебе дивно впливає, — знаю, що він натякає на поцілунок й намагаюся знову не зашарітися.

— Такого більше не повториться, — відповідаю впевнено, кидаючи на нього швидкий погляд.

— Шкода. Мені сподобалося, — знищує всі спроби бути спокійною і бере мене за руку. — Ходімо, — веде до тераси тією самою доріжкою, якою я тоді йшла до автівки.

На терасі зайнятий тільки один столик. Якась парочка милується одне одним, не звертаючи на нас уваги. Дмитро допомагає мені сісти й сідає навпроти. Через декілька мовчазних хвилин до нас виходить офіціант. Від алкоголю я відмовляюсь одразу, бо вистачило минулого разу. Пробігаюся очима по меню й ловлю страву, від якої не зможу відмовитися. Обожнюю качку. Звісно, найсмачніша вона у бабусиному виконанні, але тут згодиться і салат з качкою. А якщо вона буде полита якимось кисло-солодким соусом, то краще й не придумаєш. Дмитро нічого не говорить, тільки злегка хитає головою. Він замовляє собі ростбіф і сік для нас двох. Офіціант відходить, а між нами знову запановує тиша. З динаміків ллється спокійна мелодія, сонце повністю сіло і на терасі ввімкнули ліхтарі, що зробило атмосферу дуже романтичною.

— А як ви мене вчора побачили? — вирішую запитати, бо страшенно цікаво. Спочатку в мене була думка, що він слідкував, але я відкинула її, бо це точно не в стилі Дмитра.

— Випадково. Взагалі, не маю звички роздивлятися людей на зупинці, але тебе помітив. Не проти? — дістає пачку цигарок.

Не віриться, що він питає дозволу, щоб запалити в моїй присутності. Хоча, того разу він теж питав. Хитаю заперечно головою, а він дістає цигарку й підпалює. Видихає дим, який миттю розповзається у повітрі, й помічає мій погляд. Дивиться декілька секунд у вічі, але я відводжу погляд.

— Ти до пізна працюєш. Взимку так само?

— Так. Всі салони працюють до пізнього часу. Я звикла, — знизую плечима.

— Тебе зустрічають, коли темно? — знаю, що натякає на Артема, але імені не називає.

— Ні, — відповідаю тихо, розгублена такими питаннями. — Вчора… — починаю й затинаюся. — Ви залишили чайові, заплативши за вигаданий манікюр. Мені незручно, — видихаю, дивлячись на Дмитра. Він дивується й робить затяжку.

— І? Як думаєш, чому я це зробив? — уважно дивиться на моє розгублене обличчя.

— Бо можете це собі дозволити? — кажу тихо, розуміючи, що це повна дурня. Він навіть усміхається, бо це справді звучить як фраза з якогось фільму про багатого бізнесмена й бідну дівчину.