Глава 8 "Зустріч"

Інна

— Е-м-м... Добре, — розгублено відповідаю Ларисі та швидко надягаю рукавички.

На Дмитра не дивлюся. Сама не знаю, чому так нервую. Коли ми говорили на вечірці, сум'яття не було, а зараз сама на себе не схожа. Це все той поцілунок. Він не дає мені спокою і змушує бентежитися перед чоловіком.

— Як справи? — питає спокійно, коли за Ларисою зачиняються двері.

— Добре. Все добре, — белькочу, відкриваючи крафт-пакет з інструментами.

— Як вдома? — продовжує, а потім підіймає руку і торкається мого зап'ястя.

Трохи здвигає рукавичку, дивиться на синець, який вже почав світліти. Колір не дуже приємний, але хоча б не видно чітких слідів від пальців. Щоки вмить спалахують, і в кабінеті стає задушливо. От до чого ця реакція? Я мала б обуритись й забрати руку, а не сидіти і кліпати перед ним очима. Він обережно проводить пальцем по синцю, а я на мить заплющую очі, відчуваючи приємне тепло в усьому тілі.

— Спокійно, — вичавлюю з себе, коли відпускає мою руку. Це все, що спадає на думку про ситуацію вдома. Артем поїхав, тож мені справді спокійно. Ніхто мене не чіпає і не бурчить.

— Це зайве, — каже, коли готую ванночку для рук.

— Але ж…

— Просто поговоримо, — безцеремонно торкається маски і спускає її, відкриваючи обличчя. — Так набагато приємніше, — обпирається ліктями на стіл, а я відхиляюся. Моя реакція настільки незрозуміла для мене самої, що я ще більше гублюся. Підіймаю на нього очі й тону в холодній блакиті суворого погляду.

— Ти всіх так боїшся, чи тільки мене? — питає тихо, а я не знаю, куди себе подіти і як з ним говорити. Очі зупиняються на його губах. Згадую той короткий дитячий поцілунок і до щік приливає фарба. Він помічає мій погляд. Куточки його губ смикаються.

— Я не боюся, просто…

— Ясно, тільки мене, — констатує, не дослухавши. Хоча, я не придумала, що краще сказати. — То що, як працюється у Лариси? — обдивляється кабінет і знову зупиняється очима на мені. А мені хочеться поправити волосся та зазирнути у дзеркало, чи нормальний вигляд має макіяж після цілого дня роботи.

— Перший день вдалий, — знизую плечима. — А ви… родич? — знову ляпаю, не подумавши. Моя надмірна цікавість завжди вилазить боком.

— Ми навчалися разом з Ларисою і її чоловіком, відтоді спілкуємося.

— Вибачте. Це не моя справа, — кажу тихо.

— Тобі не здається, що ти надто часто вибачаєшся? — знову змушує губитися у пошуках відповіді.

— Інко, ти готова? — залітає до кабінету Соля, а я аж підстрибую на стільці від несподіванки. — Ой, пробачте, будь ласка, — перелякано дивиться на Дмитра. — Я думала, ти вже звільнилася, — закінчення речення звучить вже за дверима. Як вітер, залетіла і вилетіла.

— Це моя подруга, — не знаю, навіщо пояснюю йому.

— Повечеряємо? — питає він, але це більше схоже на ствердження.

— Е-м-м… У мене були плани. Я… Подрузі обіцяла допомогти, — відповідаю, затинаючись. — З переїздом, — додаю та підіймаю на нього погляд. Він не стримується і усміхається, а я знову зависаю, бо усмішка у Дмитра відпадна.

— Цій, що заходила?

— Ні, іншій, — кажу схвильовано. Хтозна, що у нього в голові. Може, ще захоче запитати у Солі, а вона й слова про нього не чула, і про мій сором теж.

— А, зрозуміло, — говорить спокійно. — Ну, добре, мені час, — дивиться на годинник. — Побачимось, — підморгує, і це абсолютно не в’яжеться з його образом серйозного й суворого чоловіка. Знервовано облизую губи, а він переводить на них погляд. Ох, мені б зараз під крижаний душ…

— А як же манікюр? — ляпаю перше, що ловлю з хаосу думок у голові.

— Іншим разом, — підводиться і мовчки виходить.

— Фух! — промовляю сама до себе, проводячи долонями по обличчю.

Встаю, зачиняю двері, притуляюся до них спиною, намагаючись вгамувати серцебиття. Дивний чоловік… Хоча, це я дивна, бо так на нього реагую, наче ніколи не бачила чоловіків. Він гадає, що я боюся. В цьому є правда, бо я й справді боюся щось ляпнути. Чую, як Ліза повідомляє, що ми зачиняємось, і розумію, що нікого стороннього в залі немає. Переодягаюся, беру сумку й виходжу до дівчат.

— Інно, твоя сьогоднішня зарплата, — каже Ліза, викладаючи на стійку гроші. Підходжу, беру їх в руки і очі округлюються від здивування.

— А-а-а, ти щось сплутала, мабуть.

— Ні, все правильно. Я двічі рахувала, — дістає журнал і показує мої сьогоднішні записи.

Продивляюся список, згадуючи усіх сьогоднішніх клієнток. Останнім записаний чоловічий манікюр. Ясно. Дмитро залишив за нього гроші, але все одно багато.

— Так, наче правильно, — мугикаю, здивована його вчинком. — Але все одно…

— Скажи, круто, коли залишають такі чайові, — усміхається дівчина.

— Е-м-м… Так. Мабуть, — зітхаю.

— Готова? — виходить Соля з кімнати для персоналу. — Ото я вломилась. Та ще й до кого, — забирає свою зарплатню, ховає в сумку. Я наслідую її приклад, бо витріщаюся на гроші, наче ніколи їх не бачила. Ще подумають, що я трохи того… Не при собі.

— Так, ходімо, — дістаю гаманець, щоб сховати зарплатню і недопустимо великі чайові.

— Ну, як перший робочий день? — питає Соля, коли виходимо з салону. — Ох і духота. Якийсь неправильний кінець весни.

— Нормально, — знизую плечима.

— А чому бліда така, наче все життя сонця не бачила?

— У мене інше відчуття. Ніби я палаю вся, а щоки, як два стиглі помідори.

— Ну не знаю, як вся, але обличчя бліде, — бере мене під руку, а я знову зітхаю. — Щось не так? Знову «коханий» щось натворив? — намагається зазирнути мені у вічі.

— Тобі лишають чайові? — не можу мовчати, бо це питання дуже хвилює. Більше немає з ким поговорити, тільки Соля може мене нормально вислухати і зрозуміти.

— Ага. Це не сумнівний салон у Римми. Не всі багаті такі щедрі, але більшість залишає. А що? Не хвилюйся, ти тільки перший день. Ось як повалять клієнтки…