Глава 9 "Перший робочий день"

Інна

— Злизуй сіль, — командує Соля, коли випиваю чарку текіли. — Та дивись шкірку лайму не згризи, — сміється з мене, а я кривлюсь від кислоти.

— Яка гидота пекуча, — буркаю й витираю губи серветкою.

— Не вмієш ти пити, подруго, — констатує вона й знов наливає текілу.

— Не вмію, — погоджуюсь і знову згадую Дмитра. Тепер будь-яка згадка про алкоголь приносить мені спогад про мій сором і про цього чоловіка. — Мені й шампанського достатньо, щоб відчувати себе п’яненькою.

— Знаю. Але сьогодні в нас свято. Твоя нова робота й відсутність садиста.

— Соль…

— Нізащо ти мене не переконаєш, Інно, — говорить, підіймаючи чарку. — Давай, за твою сміливість.

— Справа не в сміливості. Я просто намагаюсь врятувати стосунки, які висять на волосині. Ти ж знаєш, моєю мрією завжди було…

— Мати міцну, щасливу родину, — перебиває мене подруга. — І що? Є в тебе ця родина? В усіх є мрії. Я теж не проти закохатися й вийти заміж. В душі кожна дівчина про таке мріє. Але! Іннусь, не можна себе так зневажати. Я не змушую тебе йти від нього прямо зараз, але й у те, що Артем виправиться не вірю. Вибач, але ні.

— У кожного своя доля, — знизую плечима і, не чекаючи її, випиваю напій першою. Текіла обпалює горло, швидко злизую сіль й висмоктую сік лайму.

— Доля? Тобто потрібно їй підкоритись і сидіти тихо? Ніколи я не буду чекати з моря погоди. Тому ми й п’ємо за твою сміливість піти проти тієї самої долі й зробити так, як зручно тобі, а не комусь іншому. Тобі двадцять сім, Інно! Все життя попереду і тільки ти вирішуєш, яким воно буде. Що там батьки? — перескакує на іншу тему, щоб не слухати моїх заперечень.

— Як завжди. Я два тижні їх не бачила. Хоча, цього й не потрібно, бо й так зрозуміло, що мама спить і бачить, як ми з Артемом одружуємось.

— Уявляю її обличчя, коли ти кинеш цього деспота, — хмикає подруга й знов наливає.

— Слухай, у мене завтра перший робочий день, а я з’явлюсь з перегаром, наче в алкоголіка.

— Не парся, ми ж в масках, — відмахується подруга й підіймає чарку. Давай…

— Ні, тепер моя черга говорити тост! Давай за кохання! Справжнє, чисте і велике, як Всесвіт. Щоб ми мали сміливість про нього говорити й не боялись змін, які воно принесе.

— Вау! Ти так говориш, наче воно зараз подзвонить у двері й переверне все з ніг на голову.

— У ці двері воно точно вже не подзвонить, — виривається у мене. — Але до тебе завітає, сто відсотків даю.

— Знаєш, в салон навідуються такі екземпляри… Мммм, одним словом. Їм тільки на обкладинку глянцю. Чого тільки вартує чоловік Лариси. Коли він заходить, припиняє працювати будь-яка техніка, а перукарі разом з клієнтками поринають у рожеві фантазії, що він прийшов саме до них, — починає сміятись подруга, а я підтримую, бо знаю, що таке робота у жіночому колективі.

— Може, вони й красунчики, але ж точно не самотні, — нагадую про можливість існування дружин.

— Це так. Проблемка… — задумується подруга, потім махає рукою й знову наливає нам по чарці текіли.

Ми довго сидимо, згадуючи наші студентські роки й смішні випадки з навчання. Після текіли їмо бутерброди, і ще й запиваємо чаєм. Потім лягаємо на диван і говоримо про все на світі. Плануємо наш відпочинок на морі й заодно вигадуємо як краще сказати про це Артему. Я ділюся з подругою бажанням відвідати бабусю й погостити у неї трохи, якщо вийде домовитись на роботі. Вона підтримує мене й запевняє, що Лариса Вікторівна доволі непоганий керівник. Що ж, подивимось завтра, коли я вперше почну свою роботу в її салоні. Засинаю, коли надворі починає сіріти. Головний біль й сонливість точно гарантовані, але таких приємних вечорів дуже мало. Тому можна сміливо пожертвувати сном, заради дружнього спілкування.

— Ох, голова зараз вибухне, — жаліється Соля, відпиваючи каву з чашки.

— Пігулку дати?

— Нєа, сподіватимусь на цілющу силу ранкової кави.

— Не забагато ти покладаєш на неї надій? — хмикаю й дістаю з шафи пігулки. — Щоб закріпити ефект кави, — кладу перед нею на стіл. Як добре, що в нашій роботі немає жодного дрес коду. Вдягнув те, у чому зручно, прийшов на роботу, переодягнувся в робочу форму і все окей. Не уявляю, як би працювала в офісі. Мені й сорочки Артема вже в печінках сидять, що потрібно їх постійно прасувати. Одягаю світлі джинси й білу футболку. Зав’язую волосся у хвіст й роблю легкий макіяж. Коли виходжу, подруга вже топчеться на порозі.

— Ну і вигляд у тебе, — сміюсь, а вона хмуриться.

— Найобразливіше те, що пити не вмієш ти, а погано мені, — буркає й взувається. — Я викликала таксі, поки ти наводила марафет, бо не хочу трясти свої мізки у маршрутці.

— А й не проти покататись у таксі, — хмикаю й зачиняю за нами двері.

Всю дорогу Солька приколюється з мене, що я боягузка. Так, це правда. Я хвилююсь щодо нової роботи. Хвилююсь, чи прийдуть за мною мої клієнтки, бо в цьому салоні манікюр буде дорожчим. Якщо коротко, то я хвилююсь за все. Мої клієнтки вже звикли до мене, а от з новенькими ще потрібно знайти спільну мову.

Коли з’являємось в салоні, адміністраторка Ліза повідомляє, що у мене два записи. Не густо. Зовсім… Але я прекрасно розумію, що це лише початок, тому сповнена оптимізму й надій на приємний день, займаю своє робоче місце.
Соломія мала рацію, не все так погано й страшно, як я уявляла. Клієнтки виявились приємними й спокійними. Протягом дня прийшла ще одна жіночка, а також записалося декілька моїх постійних. Настрій піднявся, коли зрозуміла, що все вдасться. Сумнів зник, я просто заспокоїлась, бо вчинила правильно, коли пішла від Римми.

— Дякую, мені дуже подобається, — дивиться дівчина на свої нігті й підводиться.

— Буду рада бачити знову, — відповідаю й виходжу за нею в зал.

Це останній манікюр на сьогодні. До кінця робочого дня лишається п'ятнадцять хвилин. Дивлюсь на подругу, вона ще активно стриже жіночку. Знімаю маску й вже збираюсь піти у кімнату для персоналу, як зі свого кабінету виходить Лариса Вікторівна, а за нею…