Глава 6 "Ще одна дивина"

Інна

— Ти що тут робиш? — питає розгублено, стоячи перед відчиненою тумбочкою на колінах.

— Живу, — складаю руки перед собою. — А ти щось шукаєш?

— Та дуже поспішаю, хотів позичити у тебе трохи грошей, а часу заїхати до салону не мав, — підводиться, осмикуючи сорочку.

— А навіщо? У нас проблеми з грошима? — питаю здивовано.

— Ні, що ти? Все добре, просто потрібна готівка, а в мене все на картці.

— А багато тобі потрібно? Я теж поклала на картку, маю з готівки біля тисячі. Зараз гляну, — розвертаюся, щоб пройти в прихожу, але він зупиняє:

— Не потрібно. Мені треба набагато більше. Добре, поїду зніму, — підходить і швидко чмокає мене в щоку. Виходить так швидко, що не встигаю навіть щось сказати.

Ще одна дивина. Ніколи не було такого, щоб Артем брав у мене гроші. У нас різні бюджети, але він вважав мою роботу забавкою і навіть ніколи не питав, скільки в мене виходить за місяць. До того ж чудово знав, що я тримаю гроші в тумбочці. Але нещодавно Солька налякала мене новинами про викрадачів, які знаходять гроші будь-де. Як би гарно не сховав, все знайдуть й заберуть. Знаючи мене, вона попала в ціль, і я свої заощадження, наступного ж дня, поклала на банківську картку. Дивно… Дуже дивно все це…

Весь вечір сиджу, як на голках, намагаючись розгадати загадку. Хоча, що я можу зрозуміти, якщо не знаю нічого про роботу Артема і про його колег? Я й бачила їх всього два рази: рік тому і вчора. Але ж щось мені не дає спокою, а що, сама не можу зрозуміти. Про вечерю так ніхто й не згадав, і спати я лягаю, коли Артема ще немає вдома. Пізно вночі, крізь сон, чую як він лягає в ліжко й відчуваю цей огидний запах — алкоголю й цигарок. У голові проскакує думка, що від Дмитра так не пахло, але він теж пив і палив. Мабуть, це й хвилює мене найбільше — я надто часто згадую цього чоловіка.

— Інно, — чую тихий голос й доторк до плеча. — Я маю важливі справи, мушу поїхати у відрядження на декілька днів. Ти мене чуєш?

— Що? — розплющую очі й розумію, що за вікном вже ранок. — Яке відрядження? Ти не говорив.

— Я сам не знав, все терміново вирішилось. Буду через два-три дні. Не сумуй, — чмокає у носа й через хвилину гупають вхідні двері.

Таке відчуття, що ми співмешканці, а не пара. Примирились називається. Навіть нормально повечеряти не можемо, чи поговорити за чашкою чаю ввечері перед сном. Я живу окремо, а Артем окремо. Ми перетинаємося тільки рано вранці й пізно вночі.
 

Підводжусь і йду робити каву. Потім приймаю душ й випиваю її на балконі. Люблю ранок, коли не так спекотно й дихається легко. Ще два дні тому, ввечері, було прохолодно і я загорталася у піджак Дми… Та що ж це таке?! Знову згадую про нього, як наче це єдина пригода у моєму житті. Ну, якщо бути чесною, то така ганебна, то одна і є.

Збираючись, ретельно наношу макіяж й одягаю легку сукню бежевого кольору. Волосся лишаю розпушеним, лише заколюю його гарними шпильками по боках, щоб не падало на обличчя. Маю досить діловий вигляд, але не офісний. Цілком задоволена зображенням у дзеркалі. Взуваю босоніжки на невисоких підборах, беру сумку й виходжу з квартири.

Перший плюс, який я бачу — зменшення часу на добирання. Салон знаходиться набагато ближче, ніж місце моєї колишньої роботи. В самому центрі. І доїхати до нього можна не однією маршруткою, а багатьма, які курсують в цьому напрямку. Перед дверима дуже нервую, і досі не вірю, що зважилась піти від Римми. Глибоко вдихаю й відчиняю двері. Прохолода — перше, що відчуваю. На кондиціонерах не економлять, це вже добре. Подумки додаю ще один плюсик.

— Доброго ранку, — вітаюся до дівчини на рецепції. Я до…

— Привіт, Іннусь, — підходить Соля й обіймає мене. Невже ти зважилась? — говорить неголосно, але всім чудово чути. Дівчата, що вже прийшли на роботу, звертають на нас свої погляди.

— Так. Вирішила спробувати, — кажу не дуже впевнено, намагаючись підіграти своїй подрузі-актрисі.

— Ходімо, я тебе проведу до Лариси Вікторівни, — бере мене під руку й підводить до дверей.

Тепер розумію, чому подруга так хвалила нову хазяйку салону. Тут і справді все за останнім писком моди. Сам салон має велику площу й вісім місць для перукарів. У хазяйки окремий кабінет, а у нашої все було у кімнаті для персоналу: столова, кабінет й роздягальня.

— Ларисо Вікторівно, — зазирає Соля після стуку, — можна? — Хапає мене за руку й заводить за собою. — Ледве вмовила, — каже, не соромлячись. — Це і є моя подруга.

— Вітаю! Я Інна, — звертаюся до жінки, яка не набагато старша за нас. Можу дати їй років тридцять, не більше. Вона дивиться на мене з цікавістю і, здається, навіть привітно. Темне волосся вкладене у зачіску, на обличчі макіяж, а одяг говорить про стиль та гарний смак.

— Доброго ранку, — вітається вона, викликаючи симпатію своїм приємним голосом. — Ми поговоримо. Дякую, Соломіє, — киває подрузі, і та швидко виходить. — Сідайте, — вказує на стілець.

— Що ж, Соломія вас так розхвалила, що навіть не знаю, які питання поставити, — каже жінка, викликаючи в мене легку усмішку.

— В мене ціла галерея забита фотографіями. Можу показати, — пропоную невпевнено. Вона киває, тому дістаю телефон й відкриваю альбом зі своїми роботами.

— Всі ваші? — питає після декількох хвилин перегляду.

— Так, — відповідаю, розхвилювавшись.

— Знаєте, у мене сьогодні важлива зустріч і було б непогано обновити манікюр, — дивиться на свої довгі нігті, нафарбовані червоним кольором. — Це буде така собі перевірка для прийняття рішення вже сьогодні. Перевірю на собі ваші вміння, і тоді можна буде обговорити наступні питання.

— Добре, — усміхаюся, бо розглядала такий варіант знайомства.

Наступну годину Лариса Вікторівна, як справжня жінка, довго обирає колір, малюнок, і активно радиться зі мною, поки я знімаю старе покриття апаратом й роблю манікюр. Без проблем відповідаю на її питання, бо це стандартна робоча ситуація. У підсумку, вона обирає молочну базу, яку я й сама полюбляю, а покриття — топ з шимером. Я гадала, будуть якісь чудернацькі малюнки, а це просто й швидко. Коли закінчую, вона дивиться на свої нігті й киває.