Глава 2 "Розмова"

Інна

Підходжу до шикарно накритого столу і розумію, що з їжі в мене сьогодні був тільки йогурт і два сухарики, а шампанського я вже випила достатньо. Щоб остаточно не сп’яніти й не осоромитися, пригощаюся брускетами з якоюсь намазкою. Ммм, смачно. А я, виявляється, дуже голодна. На великому столі купа різної смакоти, але куштувати все це під поглядами присутніх якось незручно. Тому беру ще одну брускету, бутерброд по нашому, і келих шампанського.

Артем спілкується з колегами, не звертаючи на мене жодної уваги. Можливо, воно й добре, бо говорити з ним зараз абсолютно не хочеться. Офіційної частини, як такої, теж немає. Ніхто не говорить промову, не вітає присутніх і не оголошує тостів. Один чоловік вже добряче випив і починає розповідати своїм співрозмовникам анекдоти. Оце веселуха зараз почнеться! Хоч посміємося, бо нудьга зелена у цьому дорогому й вишуканому місці. Всі або стримуються, або насправді так себе поводять, наче сонні мухи. Я після цілого дня роботи, і то активніша, ніж еліта навколо.

— Інночко, яка я рада вас бачити, — чую за спиною голос і повільно розвертаюся. В одну мить навіть спадає думка втекти, але стримую цей бажаний порив.

— Добрий вечір, Людмило, — розтягую усмішку. Вона вмить оглядає мене з голови до ніг й підходить ближче.

— Скільки народу, а поговорити немає з ким, — теж бере келих з шампанським і цокається з моїм.

Добре, що офіціанти виносять страви й жінка трохи відволікається на їх куштування. У декоративних ложках лежать граминки якихось невідомих гарячих страв. Скептично дивлюся на все це й вирішую поки не куштувати. Може, їх потрібно якось по-особливому їсти?

— Люба, ви куштували ці тарталетки? — питає жінка, вказуючи на закуски.

— Ні, ще не встигла.

— А варто. Сьогодні готує дуже відомий шеф. Шкода, що я забула його ім’я.

— Людо, ну де ти ходиш? — підходить до неї Петро Леонідович. — Пішли я представлю тебе генеральному. Всі жінки біля своїх чоловіків, тільки ти блукаєш по всьому ресторану, — бурчить на неї.

Спостерігаю, як Людмила з чоловіком підходять до генерального й усміхаюсь. Зараз йому буде, що послухати. А він, як на зло, підіймає очі й дивиться прямо на мене, запитально піднявши брову. Можна було б вигадувати, що він дивиться на когось іншого, але ж ні, на мене. Опускаю погляд й вирішую змінити місце дислокації. Пройтися, щоб не виглядати черговою біля столу.

Бачу Артема, який махає, що виходить надвір палити. Ніяк не відповідаю й відвертаюся. Починаю гніватися, що досі не можна їхати додому. Мої ноги страшенно хочуть прийняти вертикальне положення. Помічаю двері на терасу, пробую відчинити і вони піддаються. Прохолодне весняне повітря б’є в обличчя, освіжаючи втомлений мозок. На терасі пусто, жодної душі. В голову одразу спадає геніальна ідея.

Повертаюся в зал, беру тарілку, кладу на неї закуски, декілька ложок з невідомими стравами, брускети й тарталетки. Додаю келих шампанського і йду на терасу. Якась дівчина у вишуканій довгій сукні здивовано дивиться на мій набір, але я її навіть не знаю, тому просто проходжу повз. Зачиняю за собою двері, сідаю на стілець, обпершись на його спинку. Знімаю туфлі й кладу ноги на інший стілець. Кайф…

Тераса виходить на сад, тому мене зараз ніхто не бачить. Дозволяю собі смачно пригоститись, не турбуючись про вишукані манери. Запиваю шампанським і навіть заплющую очі від задоволення. Ніжки говорять мені «дякую», відпочиваючи на прохолодному стільці. Загалом, надворі зараз надто свіжо, але сидіти тут набагато краще, ніж блукати серед усієї тієї компанії, а особливо говорити з Людмилою. Поки я була всередині, розібрався вітер і зараз шкодую, що не взяла з собою накидку. Можна взяти піджак в Артема, але не хочу з ним говорити. Він пішов палити з якимось чоловіком, буде психувати, що я втручаюсь у мега важливу розмову.

До чого дожилася, не хочу говорити з власним чоловіком. Хоча, це вилами по воді писано, як каже моя бабуся. Чомусь за три роки нашого спільного життя, про весілля були тільки розмови, а не дії. А зараз ми про це навіть не говоримо. Артема все влаштовує і так, а я більше не впевнена, що хочу за нього заміж. Я впевнена в іншому — існування нашої пари на порозі повного краху.

— Кхм, — роздається з боку і я смикаюся, ледь не перевернувши свій келих. — Я не заважатиму вам, якщо випалю цигарку? — запитує Дмитро.

— Ні, звісно, — швидко прибираю ноги зі стільця, осмикуючи сукню, що не приховується від чоловіка. Як я могла не почути, коли він увійшов?

— Не хотів завадити вашому усамітненню, — звертає погляд на столик. — Відпочиваєте від людей? — дістає з кишені піджака пачку цигарок й підпалює одну. На мить вогник освічує його обличчя. Серйозне і трохи незадоволене. Цікаво, він завжди такий?

— Це ж не моя тераса, — знизую плечима, відчуваючи ніяковість. — А від людей інколи варто відпочити, особливо, коли працюєш з ними кожного дня.

— Ви працюєте? — не знаю, чи правильно розумію інтонацію, але схоже на здивування.

— Так, — відповідаю тихо. Мені ніяково поряд з ним. Навіть нервово. Відпиваю шампанське, щоб трішки заспокоїтися.

— Ким, якщо не секрет? — робить затяжку й видихає дим, дивлячись на сад. Дозволяю собі роздивитися його, поки не бачить. Високий, міцної статури, піджак обтягує широку спину. Гарний чоловік, але похмурий і непривітний. Він підходить до поручнів й обпирається на них спиною, спрямовуючи свій погляд на мене. Розумію, що досі сиджу роззутою, тому швидко взуваю туфлі.

— Я нейл-майстер в салоні краси, — відповідаю чесно. Не бачу сенсу приховувати. Я люблю свою роботу, кайфую від неї й вважаю дуже цікавою.

— Он як? — все ж таки це здивування. — А що чоловік? Не проти?

— Не проти, — знизую плечима, — але й не вважає це роботою.

— Як давно ви одружені? — цього питання я не чекала. Хоча, я взагалі не чекала, що буду з ним розмовляти сам на сам.

— Ми не одружені, — говорю правду. Гадаю, власник має доступ до всієї інформації про своїх підлеглих.