Ромашкові спогади.

       Ми йшли, я не знала куди. Володя тримав мене за руку, а я й не пручалася. Даремно було це робити, адже я чітко розуміла, скільки я б не тікала від долі, від неї не втекти. Скільки було втрачено років печалі, аби ось так сьогодні під яскравим небом стояти із заплющеними очима, адже так наказав Володя, з незрозумілими думками, що він задумав. Було цікаво. Я все приймаю, лише щоб бути щасливою. Разом із тим, кого вибрало моє серце багато років потому. Але коли Володя наказав відкрити очі, я ахнула від здивування. Переді мною розстилалося ромашкове поле, та таке неосяжне, як небо. Ніколи в житті я такої краси не бачила. Перші хвилини я не могла вимовити ні слова. На дворі був травень, а ромашки квітнуть у червні. Як таке можливо? По хвилинно відчуття спокою і щастя заполонило мене. Ромашки, мов маленькі зірки на землі, колихалися на легкому вітерці, створюючи казкову атмосферу. Сонячні промені грали на білих пелюстках, наче золоті нитки, сплітаючи їх у чарівну тканину весни.

— Володю, це неймовірно, — прошепотіла я, все ще не вірячи своїм очам. Я пройшлася легенько пальцями по білим квіточкам, вони ніби говорили зі мною. На очах сльози, які, на жаль, я не могла сховати. Це дуже мене розчулило. — Володю, яка ти неймовірна людина. Як так сталося, що серед травня вже квітне таке дике квіткове ромашкове поле? Мені справді цікаво, адже їм ще зовсім не час.

    Я повернулася до чоловіка, який дивився на мене цікавим та закоханим поглядом. Він підійшов упритул до мене і поцілував у чоло, так само, як колись робила наша з Тетяною мама, коли я після школи купувала їй букетики ромашок. Ніжність та тепло охопили моє серце, я ще більше розчулилася та заплакала. Та додала:

— Володю, ти пам’ятаєш, скільки років вже пройшло, а ти пам’ятаєш такі дрібнички, як і що мені подобалося.

    Чоловік підвів моє обличчя зі своїх плечей, огорнув мої щоки своїми кремезними руками, від яких віяло захистом та надійністю.

— Даринко, моя маленька ромашка, я завжди кожного дня, кожної миті, кожної хвилини не було аби я не думав про тебе.

     Володимир усміхнувся, його очі блищали від задоволення.

— Я знав, що тобі сподобається. Це місце особливе для мене. Тут я завжди знаходив спокій і натхнення. В особливості, коли мені було сумно, коли я сумував за тобою. І я хотів поділитися цим з тобою. Тепер ти знаєш, звідки в мене натхнення бралося та сили аби діяти та жити у цьому житті. Це місце завжди нагадувало мені про тебе. Тому, - він уважно подивився на мене, а потім дістав конверт та простягнув мені, - Відкрий його моя мальнька. - Я узяла конверт не розуміючи, що відбувається. 

- Що це, Володю?  - я почала розгортати конверт не розумыючи, що у ньому.  - Він поглянув на мене, його темні очі випромінювали тепло і любов. Володимир був високим чоловіком з кремезною статурою, що надавала йому вигляду надійності. Його темне волосся, вже злегка торкнуте сивиною, виглядало особливо чарівно на фоні золотих променів сонця. Він завжди був моїм оплотом, моїм захистом, і зараз, на цьому ромашковому полі, я відчувала це ще сильніше.

     Я ж, у своєму легкому літньому платті, відчувала себе, як у дитинстві, безтурботною і щасливою. Мої світле волосся розвивалося на вітрі, а блакитні очі були сповнені сліз і радості водночас. Ми стояли там, немов у казці, де час зупинився, і були тільки ми двоє та нескінченне поле ромашок.

— Володю, — сказала я тихо, дивлячись йому у вічі, — я хочу, щоб ми завжди пам’ятали цей момент. Це так особливо, так красиво. Ти даруєш мені щастя, яке я ніколи не забуду. - З якоюсь незрозумілим хвилюванням та полянула у середину написаного листа. Там був документ, купівлі продажу декількох гектарів землі Дарини Козаченко. - Володю,  поясни мені будь ласка, чому тут у цьому документі зазначено моєх прізвище та імя? - Я втупилася шокованими очима, адже розуміла, що це означає. Володимир лише поглянув на мене таким поглядом, наче все саме так і повинно бути. 

- Так, саме так, Даринко, це поле — тепер твоя власність. Воно носить твоє ім'я: Ромашкове Поле Дарії. Тобі не подобається? Можемо змінити назву, як ти того забажаєш, але поле та ці прекрасні ромашки тепер твої, власні. Це мій тобі подарунок на день народження, як знак одвічної любові до тебе. Нехай це поле приносить тобі лише щастя та любов у серці та в житті.

    Він погладив моє волосся і м'яко посміхнувся. — Даринко, ти — мій скарб. Я хочу, щоб ти завжди була щасливою. І це поле — лише маленька частинка того, що я хочу тобі дати. Ти заслуговуєш на все найкраще у цьому світі.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки я вдячна тобі за це, — сказала я, відчуваючи, як моє серце наповнюється любов’ю. — Ти завжди був поруч, завжди підтримував. І я ніколи не забуду цих моментів.

    Володимир поглянув на мене з ніжністю в очах, його погляд був теплим і глибоким, мов океан, що відбиває сонячне світло.

— Знаєш, Даринко, з цими ромашками пов'язана одна легенда про кохання. - Я зацікавлено подивилася на нього.

— Розкажи мені, Володю. Мені завжди подобалися легенди, особливо ті, що говорять про кохання.

Він усміхнувся і почав розповідь:

— Колись давно, у маленькому селі, жила дівчина на ім'я Дарія. Вона була такою ж гарною і ніжною, як ромашка, і серце її було сповнене любові до хлопця на ім'я Володимир. Їхня любов була настільки сильною, що вони не могли жити один без одного. Одного дня, коли Володимир пішов у далеку подорож, Дарія щодня виходила на поле ромашок і чекала на нього. Вона плела вінки з ромашок і молилася, щоб він повернувся цілим і неушкодженим.