Таємнича вічність.

         Артур прокинувся в ранковім темряві, коли кімната ще відбивала аромат свіжої кави, яка вибухала з його улюбленої кавоварки. Лежачи в ліжку, він почув, як тонкі промені світла залізають у просторе вікно, розсіпаючись на шторах і килимах. Він спинив дихання, усвідомлюючи, що сьогодні важливий день.

         Кімната була сповнена книжками про програмування та математику. Стіни покривалося малюнками різних алгоритмів, ніби стіни його світу, де кожен куток приховував дещо важливе. Стіл був залягаючийся паперами з завданнями та вивченими теоріями, нагадуючи про його відданість меті.

             Артур простягнувся, відчуваючи легкий біль у м'язах від вчорашньої вправи. За вікном зазвучав перший спів птахів, їхні далекі голоси линули у тихому ранковому повітрі. Хлопець відчував, як серце стукається в ритмі великих можливостей, які чекають на нього.

           Повільно вставши з ліжка, він крокував до вікна, розтягуючись і прокидаючи кожен м'яз. Затягнувши штори, він дозволив сонячному світлу наповнити кімнату своїм теплом і бадьорістю. Зараз він мусив готуватися до репетитора, адже це було першим кроком до його мрії про престижний вуз.

              Вступ до престижного вузу на програмування вимагав від нього підтягнути математику та багато часу, і він був рішучий це зробити.

           Після розлучення батьків життя Артура зазнало змін. Усе стало невагомо спокійним, особливо після того, як мама почала приділяти увагу собі. Після декількох прийомів у психолога та психотерапевта вона змогла впоратися із несподіваною ситуацією, що змінила її життя.

       Хлопець підійшов до вікна і подивився на хмарне небо. Світло зламувалося на шторах, розсипаючись у кімнаті. Він знав, що сьогодні важливий день.

           Пройшовши в кухню, де панувала атмосфера домашнього затишку, Артур побачив записку від мами на столі поруч із завтраком. "Дорогий, Артуре! Успіхів тобі на зустрічі з репетитором. Я впевнена, що ти здатний на велике. Поснідай смачно і не забувай про себе. Обіймаю, мама."

           Запах свіжого хліба та меду наповнив його ноздрі, коли він налив собі чашку кави. Аромат кави розпалював його розум, готового до нових викликів. Він посміхнувся, беручи каву з собою до столу. Прочитавши ще раз записку від мами, він рішуче піднявся зі стільця, взяв свій блокнот і вийшов у двері.

         Перед ним розкривався новий день з нескінченними можливостями. Артур закричав до себе: "Сьогодні я крокую до своєї мрії!" і збирався зустрічати світло майбутнього з усією впевненістю. 

              Він посміхнувся, знаючи, що мама завжди підтримує його. Налив собі молока з медом, а потім уважно прочитав декілька сторінок матеріалу, який вчора вивчив. Час летів, і перед виходом здійняв ручку, щоб залишити коротку записку мамі:"Мамо, підготувався до репетитора, їм сніданок і вирушаю. Обіцяю прийти назад із новими знаннями. Люблю, Артур." З кожним новим днем, хлопець усвідомлював, наскільки мама була найкращим його товаришем по життю. Зараз він ще одну рііііідну людину, яка стояла поряд на ешелоні важливості в душі хлопця. Ці світлі пасма довгого волосся, сірі оченята та грайлива усмішка, яка зачаровувала та манила до себе. Найдобріша душа та кришталево чисте серце ідеально доповнювали її честь принцесси Лейли. "Моя найкраща дівчинко, я зроблю усе для того аби в тебе було  все гаразд в цьому житті". Подивившись на світлину своєї дівчини у Інстаграм, він в котре зловив себе на думці, що вона дуже чарівна. Швидкими рухами пальців по екрану нписав повідомлення Лейлі. Та ковтнувши свій останній енергійний напій він посміхнувся та попрямував до кімнати. Одягнувши светер та штани, причесавшись він наніс парфуми. Ідеальний ранок аби провести його в компанії математики та свого хрещеного батька Володимира Володимировича.  Із ключами у руці і з блокнотом у сумці, Артур вийшов з дому, готовий до нових викликів і можливостей.

- Доброго ранку, дядьку Володю.

- Привіт, Артуре. Як ти сьогодні почуваєшся? - спитав чоловік, коли хлопець зайшов до затишної вітальні дядька Володимира. Усе було таке скромне, але відчуття затишку тут було вічним. Це було сімейне. Артур присів у вітальні на мяке крісло. Володимир Володимирович відкрив свій ноутбук та почав щось шуукати. 

- Добре, дякую. Я переглянув завдання, які ви дали мені минулого разу... І, здається, допустив декілька помилок. А як ваші справи хрещений ? - спитав Артур та уважно подивився на дядька. Його сумлінні та допитливі очі так і світилися від нової порції зауважень свого хркщеного і паралельно репетитора дядька Володимира. 

- Все гаразд, дякую. -  відщповів чоловік та посміхнувся. А потім узяв тестові бланки свого племіника та уважно почав їх вивчати. - О, це нормально, помилки - це частина навчання. Давай подивимося разом. Яке завдання викликало труднощі?

- У задачі про вектори я неправильно розрахував напрямки. І ще... з формулою для обчислення площі трикутника я теж заплутався.

-  Хмм, давай розберемо твої помилки. Почнемо з векторів. Ти пам'ятаєш, як визначити напрямок вектора?

-  Я повинен був скористатися косинусами кутів, але забув про це.

-  Так, це важливо для визначення напрямку. А щодо площі трикутника, ти пам'ятаєш правильну формулу?

-  Тепер я згадав, що мала бути половина від добутку основи на висоту...

-  Вірно. Помилки допомагають нам вчитися, Артуре. - він закрив свій ноутбук та уважно подивився племінникові у вічі. -  Головне — не повторювати їх у майбутньому. Знаєш, коли я був молодим, теж часто помилявся. Але кожна помилка вказувала мені на те, що потрібно покращити. Хоча у твоєму випадку я розумію чому ти був таким не уважним, коли виконував завдання. - чоловік, потер потилицю, а потім додав, - Лейла, так?  - Згадка про Лейлу вразила Артура несподівано, і його обличчя миттєво вкрилося рум'янцем. Він відчув, як його серце почало битися швидше, і погляд його невпевнено збився.