Сонячні тучи.

    Лейла стояла на порозі своєї нової квартири, відчуваючи м'яке тепло, яке виходило зі стін, пофарбованих у ніжні пастельні відтінки. Інтер'єр був заповнений світлом, що проникало через величезні вікна, оживляючи кожен куточок і створюючи ауру спокою та свободи. Сучасні меблі з мінімалістичним дизайном гармонійно доповнювались кімнатними рослинами, що зеленіли в кутках, ніби додаючи інтер'єру життя і енергії.

        Дівчина обережно крокувала по м'якому, світлому паркету, дозволяючи собі насолоджуватися цією новою главою свого життя. Вона відчувала, як вага минулого починає спадати з її плечей, залишаючи місце для нових надій і мрій. У цей момент до квартири увійшов Артур, обережно поставивши клітку з Пиріжком на підлогу. Шиншила виглядала трохи збентеженою від усіх цих змін, ховаючи своє маленьке обличчя у куточок клітки, але цікавість перемогла страх, і вона визирнула назовні, намагаючись зрозуміти своє нове оточення.

- Це буде наш новий дім, Пиріжочку, - тихо промовила Лейла, погладжуючи клітку. - Новий початок для нас обох.

Артур посміхнувся, підходячи до Лейли і обіймаючи її ззаду.

- Ти знаєш, тепер ти маєш не просто квартиру, а справжній притулок, - сказав він, спостерігаючи за тим, як вона облаштовує новий простір. - Я так радий бачити тебе знову щасливою. - Хм, Пиріжок живе тут, але схоже когось забули прописати у цій квартирі. Це якось несправедливо, не думаєш? - Лейла усміхнулася, повернувшись до нього обличчям. Артур стояв біля чайнику та мило посміхнувся дівчині, коли вона закотила свої сірі очі. Та додала:

- Нам ще рано переходити такі межі, - сказала вона, ігноруючи його жарт. 

- Хм, рано кажеш, ...- після короткої паузи додавши, -  Поки рано, але колись це станеться, моя принцесо, - Артур підморгнув їй. - І тоді ти не викрутишся від моїх обіймів.

- Побачимо Арчі, - відповіла Лейла, коли їхню увагу привернув Пиріжок, який оживши, почав активно бігати по клітці.Намагаючись ніби привернути увагу. Лейла  піднесла свою руку до клітки, шиншилка Пиріжок швидко заліз на ручку, спочатку трішки зробивши кусь, але потім коли дівчина почала чухати його за вушком він обмілів. Артур спостерігав за цим дійством а потім додав:

- Що мені потрібно зробити, щоб мене так за вушком почухали? - пожартував Артур. -Усі, пусі, Пиріжок, миленьке створіння, а мене наче тут і не має, - він нахилився до створіння аби погладити його по носику, але Пиріжок фиркнув на хлопця. Артур різко та несподівано убрав свою долоню від створіння. 

-  Злюка маленький, більше не буду тебе навіть трогати, - хлопець вдався ображеним. А потім додав:

- Так, що мені зробити аби і мене так почухали ? 

- Ревнуєш? - Лейла поглянула на Артура, який вже встиг наколотити їм обом чай. - Він просто маленька особистість, які не дуже подобається, коли порушують його кордони, і так йому не дуже подобається, якщо його торкаються чужі руки. Такий він все ж, унікальний. - Лейла відпустила шиншилку у клітку, де він почав пити водичку та смакувати своєю їжею. Лейла з ніжністю поглянувши на Артура підійшла до столу, де вже розмістилися смаколики для них обох. Артур замовив піццу. Лейла узяла чашку із чаєм  приємний жасминовий аромат дав в нос. А піцца тільки грайливо манила до себе. Лейла узяла шматочик та запропонувала Артурові підносячі до його вуст, хлопець почав грайливо вередувати, Лейла підняла брови та додала:

- Для того аби і з тобою так себе поводили напевно, треба бути таким же слухняним та пухнастим, - відповіла Лейла.

- Гм, слухняність можу гарантувати, але з пухнастістю будуть проблеми, - він посміхнувся. Та вкусив шматочик піцци. Лейла поцілувала хлопця у щічку на знак похвали. 

-тТвоя підтримка і уважність - ось що найцінніше в тобі, - сказала вона з ніжністю. Тепер вже сама куштуючи піццу з чаєм. 

- Ну, що, почнемо розкладати речі? - мовила Лейла , коли вони доїли піццу із салямі та сиром.-  Сподіваюся, нічого не забула, - сказала вона, озираючись по квартирі.Уважно проводячи по всім речам свій серйозний та зосереджений погляд. - То якось не дуже хотілося б повертатися. - Розкладаючи речі мовила. 

- Повертатися куди? - поцікавився Артур. Допомагаючи розпаковувати все із ящіків. 

- У минуле, - відповіла вона, зітхнувши. 

- Ти знаєш, колись тобі доведеться їх пробачити, - обережно промовив  Підійшов до Лейли та уважно подивився на неї своїми карими очима. 

- Тетяна не заслуговує на моє прощення. Вони з батьком - найнікчемніші люди, яких я коли - небудь знала, - відповіла Лейла з гіркотою в голосі.

- А як щодо Дарини? - запитав Артур. - Ти знаєш, де вона зараз?

- Ні... Після того, як вона розповіла мені все, вона вирушила кудись і більше не поверталася, - сказала Лейла, дивлячись у вікно. За вікном розстилалася зимова казка. Сніг покривав кожну гілку дерев, кожну лавку в парку навпроти, перетворюючи звичні пейзажі на неймовірно красиві зимові полотна. Великі пухнасті сніжинки повільно спускалися з неба, ніби невеликі зірки, що вирішили приземлитись на землю. Кожен будинок, кожна вулиця була загорнута у білосніжний покрив, створюючи відчуття чистоти та свіжості. "Мамо, де ти?".

    Вуличні ліхтарі викидали м'яке, золотаве світло, що розчинялося в білизні снігу, створюючи м'яку, затишну атмосферу. Дерева, обтяжені снігом, виглядали як чарівні істоти з іншого світу, їхні скелетні гілки вкриті білою шапкою, надавали пейзажу особливого шарму. Тиша, що панувала навколо, була лише час від часу порушена м'яким шурхотом падаючого снігу або веселим сміхом дітей, що гралися в сніжки. Ця картинка за вікном нагадувала Лейлі про зимові канікули дитинства, коли все навколо здавалося чарівним і можливим.