Ніжність в середині.

              Сидячи за партою, Лейла занурилася у власні думки, ніби шукаючи відповіді на невимовлені запитання у білосніжному танці сніжинок за вікном. Її замислені сірі очі вдивлялися у безкрайнє небо, де хмари пливли ліниво й важко, наче вантажені невидимим багажем спогадів і надій.

                 Несподівано, тихий штовх у плече вирвав її з марення. Це був Артур, її опора й втіха в цьому хаосі емоцій, якими було останнім часом наповнене її життя. Їхня зустріч була як промінчик світла в темряві, маленький острівець спокою в бурхливому морі її існування.

                  Її хлопець, незважаючи на всю новизну їхніх відносин, вже став для неї чимось більшим, ніж просто товаришем чи коханим. Він був її вірним супутником у подорожі до нового, незайманого ще життя, де вона могла бути сама собою, без маски, яку їй доводилося носити у стінах дому, де кожен куточок нагадував про зраду та біль.

- Лейло, ти в порядку? - тихо спитав Артур, обережно торкаючись її руки. Його голос був ледь чутним серед шелесту зошитів і шепотів класу. Очі які зараз виражали щось між "тривожністю" і "я з тобою", були незвичайно світлі та кольору кави. Відтоді як дівчина дізналася про все, вона ще не встигла розповісти Артурові. Того дня, коли Артур не зміг додзвонитися до дівчини та вдома її не було тиждень, він отримав від Лейли коротке повідомлення про те, що вона не може говорити і що деякий час їй треба в дечому розібратися. Хоча Артур і відкидав ці думки, але йому здалося, що Лейла не кохає його. Він намагався не думати про це. Тому коли сьогодні побачив Лейлу у коридорі до школи, яка із посмішкою нахилилася до нього щоб поцілувати у щічку, зрадів їй як ніколи. Він нічого не запитував бачив що Лейла зараз чимось рпереймається, тому дав їй час, посміхнувшись та узявшись за руки вони попрямували до класу. Закохані та безмежно щаслиавві бути одне в одного. Ось і зараз хлопець спостерігав за своєю принцесою та намагався зрозуміти, що відбувається. Лейла злегка кивнула, не відриваючи погляду від вікна, але потім обернулася до нього, намагаючись посміхнутися. Її посмішка була смутною, проте щира.

- Просто думки... про все. Як ти, Арчі, був тут без мене? - її голос був ніжним, але в ньому чулася втома. Вона посміхнулася хлопцеві, Артур погладив її мяке світле волосся не зводячи свого погляду.

- Сумував по тобі дуже, моя принцесо, Лейло, - він вдав ображений вигляд. - Сподіваюсь ти з усім розберешся, і ми поговоримо, - Артур злегка стиснув її руку у відповідь, показуючи свою підтримку. - Я завжди поруч, Лейло. Не забувай про це. І... якщо ти хочеш поговорити про все, я тут. Лейла кивнула та хотіла щось сказати у відповідь, але присутність вчителя внесла свої корективи.  В цей момент до класу увійшов директор, готуючись почати урок. Його присутність відразу змінила атмосферу в кімнаті, наводячи порядок і тишу серед шумного класу. Лейла вдячно посміхнулася Артуру, шепочучи: - Поговоримо пізніше. - І повернулася до своїх зошитів і книг, намагаючись зосередитися на майбутньому уроці, але її думки все ще блукали далеко за межами шкільного класу.

                   Вони обидва намагалися зосередитися на уроці, але Лейла відчувала, що невидима нитка їхніх думок і почуттів все ще тримає їх разом, незважаючи на зовнішню стриманість. Її серце було вдячне за присутність Артура поруч, за його тиху силу і розуміння, що давало їй сили дивитися вперед. Тривожність, наче невидимий привид, продовжувала переслідувати Лейлу, не даючи їй ані хвилини спокою. Її думки блукали далеко за межі шкільного класу, занурюючи її в глибокі роздуми про невизначене майбутнє, яке важкою завісою висіло над її долею. Зараз як ніколи, вона мала зосередитися на навчанні, адже чимало за своєї відсутності пропустила, треба було надолужувати. Навчання явно вступ до університету були ще одним болючим місцем. Вона з усіх сил намагалася зосередитися та повернутися до аудиторії, але вчорашня розмова із Тетяною вдавася в знаки. Важкість, якою вколо їй у серці знову сполохнула ланцюжок спогадів, які б тЛейла залюбки викнула із життя, як сміття. Лейла пам’ятала кожен вираз обличчя Тетяни, кожну її іронічну посмішку, що так гостро впивалася в душу. Те рішення, яке вона прийняла враховуючи всі обставини вже не тримали її так міцно в цьому житт іяк колись. Дівчина розуміла, що сьогодні вона забере свої речі і після цього назавжди порощається із цим будинком. Це рішення далося ій нелегко. Після трьох годин сліз та розуміння, що вона не зможе пробачити і ще більше жити у цьому будинку, вона вирішила жити окремо. Мала деякі заощадження, відкладала на навчання у престижному університеті, але схоже прийдеться вступати у більш скромніший університет. Думаючи над усім, вона рішу встала із кроваті. Ввімкнувши телефон, одразу почали приходити смс, від Тетяни, батька, та від Артура, вона одразу відповіла хлопцеві, написавши коротке повідомлдення, потім зібравши свої речі із реабітаційного центру, вона визвала таксі. На  годиннику вже було имайже за четверту ранку. Хоча серцем Лейла розуміла, що розмова та наслідки можуть змінити її життя, але вона не хотіла більше залишатися у цьомиу жахливому місці. Де, вона - була дійсно щаслива. 

                  Таксі підїхало до воріт будинку. Лейла розрахувавшись із водієм вийшла із машини. Холодне зимнє повітря розкуйовджувало її світле та легке волосся. Єдине за що дівчина турбувалася та страшенно скучила, було таке маленьке та пухке. Пиріжок.

             Дівчина пройшла повз двір до будинку, на дворі вже був  майже ранок світло у домі горіло, дівчина розуміла що батьки схоже не сплять. Вона не дуже хотіла після всього бачитися ані з " батьком", ані із Тетяною, тепер вона навіть не хотіла називати її мамою. Лейла відчувала, як кожен крок до будинку наповнений непереборною тяжістью, наче її ноги несли не просто вагу тіла, а вагу всіх пережитих емоцій, розчарувань і болю, які вона накопичила протягом останніх днів. Вона відчувала, як її серце б'ється швидко, вибиваючись з звичного ритму в передчутті того, що їй належить зіткнутися з людьми, які колись називалися її сім'єю.