Обрізана доля.

         Світанок. Перші промені сонця, ніби втішні дотики, пробиваються крізь віконні штори, сповіщаючи про настання нового дня. Дарина відкриває очі від цього світла, але замість радості, її тіло наповнене пекучим болем. Її кінцівки важко рухалися, неначе вона взяла на себе весь тягар світу. Ледь ступаючи, вона вирішила піднятися з ліжка.

    Зовнішній світ виглядав як завжди - ясний і спокійний. Але в серці Дарини була буря, що штормувала, переплутавши всі її емоції. Вона вийшла в ванну кімнату, сподіваючись, що хоч якось впоратися з цим нелегким днем. Ретельно зібравши своє довге волосся, вона спробувала зосередитися на звичайних рутинах. Хоча невпинний біль не давав цього зробити. 

        Подивившись на своє відображення у дзеркалі, Дарина відчула, що її душа розірвана на шматки. Вона не впізнала себе - обличчя сімнадцятирічної дівучинки, яке дивилось на неї зі співчуттям, здавалося втраченим, загубленим  і зламаним. "Чому це сталося?", думала вона, відчуваючи, як біль пронизує кожен шар її існування.

        Промені сонця, хоч і намагалися привнести трішки тепла до її серця, не мали сенсу. Для Дарини це було пекельним ранком, в якому вона відчувала себе зруйнованою і зрадженою. Вона зібрала свої речі до школи, кожен рух супроводжувався болем, який вона відчувала усім своїм тілом. Весь вона була в синцях, які тільки нагадували про жахливу картину минулої ночі. Вона вперше не зробила домашнє завдання, але чи мало це зараз хоч якийсь сенс, вперше батьки зрадили її, вперше вона відчула себе покинутою в цьому вимірі. 

         Спогади про її щасливе минуле, коли вона була люблячою донечкою, стовідсотково протистояли сьогоденній реальності. Те, що сталося, змінило все. І навіть надія на те, що хочаб вона зможе вирватися з цієї кошмарної ситуації, мерехтіла перед нею, як свічка відносно великої сповіді.

         Дарина глянула на холодні та сірі хмари, які непомітно вкрили небо, лишаючи за собою пусту масу. Неначе й сама природа збиралася пролити свої сльози разом із нею. Так, цей ранок почався з новою порцією туги, яка вже тиснула на серце ще до того, як відчинився перший промінь сонця.

      Дівчина відчуваючи тугу, яка обволікала її, вирішила зібрати останні залишки своєї волі, намагаючись не забути про заборонений теплий випромінь сонця, який колись приводив її до радості. Її тіло було пронизане безжалісним холодом, схожим на лютість її власного болю. Вона впевнено наділа теплий светр і спідницю, але її руки дісталися до парасольки - останнього символу захисту від сірої дійсності.

           Та раптом, неначе відгук на її внутрішній стан, вікно відчинилося, пропустивши в кімнату струмки вітру та холодного дощу. Ще один непередбачений удар, який змусив Дарину відчути більше, ніж вона могла витримати. Дощова вода потрапила на підлогу, змочивши кожен куток кімнати, як і її душу.

        У жахливому безладі, який розвернувся, Дарина вирішила закрити вікно, але навіть цей маленький крок здавався надзвичайно важким. Коли вона нарешті змогла повернутися до своїх речей, вона відчула чиюсь присутність за своєю спиною.

             Тетяна стояла там, її власне обличчя під непроникним шаром сумніву і безладдя, що оточували Дарину. Обіймаючи її, вона змусила Дарину відчути себе незручно, навіть трохи вороже. Але Дарина не могла допустити, щоб ця мить спокою зірвалася. Вона відштовхнула Тетяну і запитала зі злістю у голосі:

- Що ти тут робиш? -  піднявшись із підлоги спитала Дарина. 

- Ох, Дариночко, я так шкодую тебе... Це все так несправедливо... - з іронією у голосі промовила Тетяна. 

- Що ти маєш на увазі, Тетяно? - з підозрою перепи тала Тетяна. Її поглядщ став суворішим. 

- Ну ти ж розумієш, що це батько... він такий... він...

- Він що, Тетяно? Спробуй краще пояснити. Мої батьки найкращі. А ти... - нахмурилася та зосередилася дівчина. 

- Дариночко, тобі справді дуже важко, але я впевнена, що вони це роблять тільки для твого кращого... - награно тра з якоюсь ноткою співчуття мовила сестра. 

- Ти... ти можеш бути права... Але це не дає тобі права обговорювати батька у такому т оні ще і за спиною у нього.

- Звісно, я права. Вони просто хочуть, щоб ти виросла сильною та незалежною. 

- Можливо, ти маєш рацію...

- Ти дивися, на тебе так легко вплинути, сестричко. Ти така наївна...Повірила в те, що я тобі дійсно співчуваю, аха, дурепа... - мовила зі злим поглядом Тетяна та розлилася широкою усмішкою на лиці. 

Дарина: (заплітавшись у своїх емоціях) Що? Що ти сказала? - бентежним голосом мовила дівчина. Схоже зараз ця дівчина не жаліла навіть її стан, який малу по малк час від часу нагадував про себе. 

- О, нічого, просто спостерігаю за тим, як ти кожен раз ухоплюєшся за слова... - ще ширше посміхнулася Тетяна.  - Ти зовсім не розумієш, правда? Тобі так легко піддатися  паніці, це просто вражає! - вона засміялася. Цей сміх наче лезом пронизувався болем в самісіньке серце та залишав тільки ненависть у душі Дарини.

- Я... я не знаю, про що ти говориш...Я не розумію дійсно, чого ти такими підлими методами домагаєшся? Що тобі дійсно треба?

- О, Дариночко, ти така дитина. Вони тебе так просто обманюють, і ти навіть не усвідомлюєш цього!

- Чому ти робиш так, Тетяно? Чому ти вчиняєш так боляче? - вже не стримуючи соїх сліз мовила Дарина.