Дорослішання

У глибинах людського буття інколи криються таємниці, що, наче сплячі вулкани, чекають свого часу, аби вирватися на світло дня, здатні перекроїти карту нашого існування. Вони стають критичними переломними точками, випробуваннями не тільки нашої внутрішньої сили, але й нашого глибинного гуманізму - здатності пробачати, розуміти та співпереживати.Кожна зберігана в тіні таємниця, немов вічний туман ілюзій, з часом розсіюється під променями нещадної правди, несучи з собою бурю болю та непорозуміння. Це саме той болючий процес, де в гіркоті розкриття істини криється можливість осягнення неабиякої глибини людських зв'язків.

       Тетяна повільно увійшла до кімнати Лейли, яка лежала на ліжку, обернувшись обличчям до стіни. Вона знала, що ця розмова буде непростою, але вона мусила це зробити. В середині жінки все хололо. Адже останніми днями стільки всього трапилося. На обличчі жінки були видні синці від недоспаних ночей, які вона намагалася вправно приховати косметикою. 

-  Лейло, доню... - почала вона, але її голос тремтів. - Я хочу поговорити з тобою...Як ти? Тебе сьогодні не було в школі, чому? Я саме хотіла поговорити з тобою про те, що сталося в школі...  Вибач доню, ми з батьком останнім часом дуже зайнят і на роботі, це звичайно не виправдання, але все ж, - жінка присіла біля Лейли.

      Лейла не відповіла, її дихання було рівним, але напруженим. Тетяна сіла на край ліжка, зітхнула і продовжила:

- Директор школи зателефонував мені ще учора пізно ввечері, але я заходила до тебе ти міцно схоже спала. Він розповів про все... Я так засмучена тим, що сталося, доню. Мені так шкода, що тобі довелося це пережити. - Лейла повільно повернула голову і подивилася на матір. Її очі були наповнені болем та розчаруванням.

- Ти знаєш, - прошепотіла вона, - найгірше, те що я дізналася днями раніше... Те, що ти від мене приховувала ці всі роки.

   Тетяна здригнулася, зрозумівши, про що йдеться. Вона зібралася з думками і мовила:

- Лейло, я...

- Я знаю, що ти не моя справжня мати,  - перервала її Лейла, її голос був твердим, але в ньому звучала і гіркота. - Я знаю про Дарину, про ту жінку із якою ти зустрічалася на задньому подвірї. Чому ти мені  ніколи не розповідала про це? Я мала право про це знати, я ж довіряла тобі, ма-м-о -  Тетяна затулила обличчя руками. В її очах з'явилися сльози.

- Я думала, що роблю правильно. Я думала, що зможу дати тобі все, чого тобі бракувало. Я хотіла бути для тебе справжньою матір'ю, - мовила вона глухо. - Ти була такою хорошою дівчинкою, коли ми з татом забрали тебе з дитячого будинку, бабуся тебе з дідусем любили як рідну, чи має це зараз якесь важливіше значення аніж те, що ми рідніші за рідних? 

- Але я мала право знати правду! - гостро сказала Лейла. - Як ти могла мені брехати  всі ці роки? Як ви з батьком могли так вчинити зі мною? Скажи мамо? - промовила голосно дівчина до матері, майже стримуючи сльози. 

- Я вирішила, що це буде краще для тебе. Я боялася, що правда тільки зашкодить, - промовила Тетяна, розгублено витираючи сльози. - Я люблю тебе як свою доньку, Лейло. І це єдина правда, яка для мене важлива. -  Лейла відчувала, як її серце переповнюється болем та злістю. Їй було так важко прийняти те, що вона почула.

- Я б воліла ніколи це не почути мамо, - Це боляче, як ти це не розумієш, мені важко змиритися із цим, ти не розумієш, наскільки мені боляче відчувати, що мене обдурювали всі ці роки. Ти і Дарина різні люди, і я маю право знати своє походження, навіть якщо це болюче. - тепер вже дівчина схлипнула, підсунувшись до холодної стіни. Ніколи раніше ця стіна не була такою холодною, на мить дівчині здалося що разом із сирітками які повискакували в її серці щось наче брила крижана тріснуло, бль який щойно обпалював серце, став холодною кнригою, що проколювало його та невпинно болісно давало про себе знати. Піднявши свої сірі як хмари перед грозою очі, дівчина мовила далі:

- І коли, коли чорт забирай ти хотіла мені про це рнозповісти? - очі матері стали вдвічі завширшки. Ще ніколи її донька не лаялася при  ній. - Я питаю мамо? Ти чуєш мене? І хто вбіса ця жінка, вона справді та, що мене народила? То чому я тут, а не з нею, скажи хоч щось, -  вона знову схлипнула.

        Лейла відчувала, як її внутрішній світ руйнується, кожне слово матері відлунювало в її голові, немов крик у пустелі. Вона відчувала себе зрадженою, самотньою, відрізаною від світу, який доти здавався знайомим і безпечним. Ця холодна стіна, до якої вона притулилася, стала символом її внутрішньої ізоляції, а кожен схлип — ехом розбитого довір'я.

       Емоції вирували в Лейлі, як буря в океані. Відчай, гнів, зневіра — всі вони змішались в один невгамовний потік думок і почуттів. Її серце билося так сильно, що здавалося, ніби воно хоче вирватися з грудей. Обличчя матері перед її очима було наче розмита картинка, а слова, які ледве виривалися з її губ, звучали далекими і нереальними.

- Мамо, - прошепотіла вона, - я маю знати правду. Всю правду. Це моє право, це моя історія.

Мати, яка спочатку виглядала збентеженою, зібрала в собі сили, щоб відповісти. Її очі, сповнені болю та жалю, на мить зустрілися з очима Лейли.

- Лейло, - почала вона з ваганням, - я завжди хотіла тобі розповісти, але... - вона замовкла, здавалося, шукаючи відповіді всередині себе. - Це було складно. Я боялася, як ти відреагуєш. Ця жінка, та, яку ти називаєш своєю справжньою матір'ю... так, вона тебе народила. Але обставини тоді були складними. Вона...-