Душа

      Лейла, відчуваючи переповнення емоцій та гіркоту зради, швидко переодягнулася, змила весь макіяж і, не зупиняючись на роздуми, попрямувала із школи. Сльози струменіли по її щоках, а в грудях пекуче відчуття болю та образи зростало з кожним кроком. Вона вимкнула свій телефон, бажаючи відгородитися від усього світу, щоб ніхто не міг її турбувати.

      Її думки метушилися у голові. Вона не могла зрозуміти, на кого їй більше ображатися: на Стаса, який виявився таким холодним і байдужим, на своїх однокласників, які так жорстоко відреагували на ситуацію, чи на саму себе за те, що вона дозволила ситуації вийти з-під контролю. Всередині її бурліло море емоцій – відчай, гнів, біль від зради. Не помітивши, як за нею йшов хтось слідом. Вона продовжувала йти, плачучи, переповнена болем та розпачем. Її кроки то пришвидшувалися, то сповільнювалися, а в голові крутилось безліч думок.

         І раптом, ззаду до неї хтось обійняв. Лейла здригнулася від несподіванки, її серце завмерло від страху. Але коли вона почула знайомий і теплий голос Артура, що тихо шепотів: "Все буде добре, дівчинко моя, я тут, поруч з тобою", вона розплакалася ще сильніше. Обійми Артура були міцними і в той же час лагідними. Вони створювали відчуття безпеки та розуміння, якого Лейла так потребувала. Вона відчула, як біль у її серці трохи вщухає, а сльози стали менш болючими.

- Артуре, що ти тут робиш? Чому ти не в школі? - запитала Лейла, вражена тим, що він був тут, з нею.

- Я побачив, як ти вибігла зі школи, Лейло. Я намагався тобі зателефонувати, але твій телефон був вимкнений. Я не міг просто стояти там, знаючи, що з тобою щось не так,Ти плакала... Я так злякався за тебе, - відповів Артур, його голос звучав турботливо.Сказав він, ніжно гладячи її по спині. Лейла дивилася на нього, відчуваючи змішані почуття здивування та вдячності.

       Дівчина відчула, як її тіло стає легшим від його обіймів.

- Я... я вимкнула телефон, - промовила вона, її голос був ледве чутний. - Я просто не хотіла, щоб хтось мене турбував.

- Я намагався додзвонитися до тебе. А потім я пішов до класу і побачив все, що там відбулося. Я не міг повірити, що це зробив Стас. Я... я не стримався і вдарив його, - продовжував Артур, ледь стримуючи емоції.

Лейла вдивлялася в його обличчя, шукаючи там розуміння та співчуття.

- Ти вдарив Стаса? Але чому? - запитала вона, відчуваючи змішані почуття.

- Я не міг дозволити йому так поводитися з тобою, але я запізнився, він встиг образхити тебе, це піідло і безчесно. Я питав у всіх, що сталося, і дізнався правду. Потім я одразу вийшов зі школи, щоб знайти тебе. Я боявся, що ти можеш бути десь одна, у такому стані. Ти важлива для мене, Лейло, - зізнався він, дивлячись їй в очі з глибокою щирістю. Дівчина відчувала, як сльози знову наступають, але цього разу вони були змішані з відчуттям вдячності.

- Я не знаю, як тобі подякувати, Артуре. Я почуваюся такою розгубленою і самотньою... - її голос зламався від сльоз.

- Тобі не потрібно дякувати мені. Я просто не міг залишити тебе одну. Ти завжди можеш розраховувати на мене, - відповів він, міцніше обіймаючи її. - Що б не сталося в школі, це не змінює того, ким ти є. Ти сильна та добра людина, Лейло.

- Я не знаю, на кого мені ображатися: на Стаса, на однокласників, на себе... Я просто... - Лейла зупинилась, намагаючись щось сказати ще, але схлипувала і їй це давалося дуже важко.

- Лейло, це нормально відчувати злість та плутанину в таких ситуаціях, - продовжував Артур, намагаючись підтримати її. - Ти не винна у тому, що сталося. Це все - не більше ніж жорстокий жарт долі, який намагається випробувати твою міць.

         Лейла посміхнулася крізь сльози, відчуваючи, як тепло його слів розтоплює лід у її серці.

- Ти завжди вмієш знайти потрібні слова, Арчі, - сказала вона. - Я навіть не знаю, що б я робила без тебе зараз. Артур відповів з легким жартом, щоб розрядити напружену атмосферу:

- Ну, знаєш, я не претендую на звання твого особистого супергероя, але якщо тобі потрібна буде допомога у боротьбі зі шкільними лиходіями, ти знаєш, куди звертатися.

Лейла засміялася, почуваючи, як тягар на її душі стає трохи легшим. Її сміх у цей момент здавався найпрекраснішою мелодією для Артура.

- Дякую тобі, Артуре. Серйозно, ти не уявляєш, як це важливо для мене, - сказала вона, знову обіймаючи його. Артур тримав Лейлу, відчуваючи, як її дрібні схлипування поступово стихають. Він знав, що ця буря емоцій ще не закінчилася, але був готовий бути поруч з нею, допомагати їй пережити це.

- Лейло, ти знаєш, що я завжди тут для тебе, правда? - сказав він тихо, дивлячись їй в очі. - І нехай весь світ обернеться проти тебе, я завжди буду на твоєму боці.

- Так, я знаю... - відповіла вона, відчуваючи, як її серце поступово заспокоюється. - Артуре, я так рада, що ти тут.

     Дівчина відчувала, як її образа і відчай потроху розсіюються, залишаючи місце для відчуття вдячності та надії. Вона знала, що з Артуром поруч їй буде легше долати будь-які перешкоди.

        Артур обережно провів Лейлу додому, тримаючи її за руку, щоб додати впевненості. По дорозі вони йшли мовчки, лише зрідка обмінюючись короткими фразами. Незважаючи на сум, що огортав Лейлу, вона відчувала певний спокій, знаючи, що Артур поруч.