Без слів.

          Лікарня, куди прибули Лейла і Тетяна, була великим сучасним медичним закладом. Вони проходили через довгі, стерильні коридори з білими стінами і яскравим освітленням, що створювало відчуття чистоти та порядку. Лейла тримала в руках маленький букет квітів - ромашок та кілька гілочок лаванди, які вона набрала по дорозі. Вони символізували її теплі почуття до Насті та бажання підтримати її у цей складний час.

          Тітка Марія, мама Насті,  сиділа обіпершись на холодну, непривітну стіну лікарні, наче шукала в ній підтримку та розраду. Її обличчя, бліде як листок паперу, відображало глибину її внутрішнього виснаження та безпорадності. Тонкі лінії зморшок навколо очей та рота, що з'явилися не від літ, а від тривоги та нескінченних хвилювань, робили її вираз ще більш зворушливим.

        Її очі, колись яскраві та виразні, тепер були заповнені безмежним відчаєм та тривогою. Вони мимохіть піднімалися до кожного, хто проходив повз, наче шукали відповідей на численні невирішені питання, що ворушилися у її розбурханому розумі. Час від часу вона тихо зітхала, ніби кожен вдих та видих були важкими зусиллями. Руки нервово стискали одна одну, ніби в цьому жесті вона шукала хоч якусь утіху чи впевненість. На її обличчі читалася не лише материнська любов, але й глибока безпорадність. Все в ній кричало про біль втрати та страх перед невідомим майбутнім її доньки.

             Лейла відчувала хвилю співчуття до жінки. Вона розуміла, як важко матері спостерігати за тим, як її дочка бореться за життя. Лейла поставила букет на стілець поруч із нею та обережно поклала руку їй на плече.

 - Як Настя? Чи є якісь новини? - спитала Лейла із хвилюванням у голсі та сумом на очах.

Голос матері Насті був ледь чутним, слова з'являлися ніби з глибини її втомленої душі.

- Вона... вона стабільна. Але досі у комі. Я... я просто не знаю, що робити.- вона ще більше видихнула.

               У ці моменти, коли її очі знову шукали підтримки у навколишньому світі, у них відображалася не лише біль, а й надія. Надія, що її донька знайде сили вистояти, що життя, яке вони разом будували, не розсиплеться на шматки від одного нещасного випадку.

              Ця жінка втілювала силу духу матері, яка, незважаючи на усі перешкоди, готова відстоювати щастя та благополуччя своєї дитини. Її присутність поряд з палатою Насті була мовчазною обіцянкою: вона не покине свою доньку у боротьбі з викликами долі.

      Лейла відчула гостре бажання зігріти цю розбиту жінку своєю турботою, незважаючи на власну збентеженість і страх. Її думки летіли до спогадів про Настю - від безтурботних днів їхнього дитинства, сповнених сміху і грі, до складних життєвих  моментів, які вони долали підтримуючи одна одну..

   Тепер, коли Настя боролася за своє життя в лікарняному ліжку, Лейла відчувала себе розгубленою, але водночас міцно вирішила бути опорою для своєї подруги, нехай що це їй коштує.

           У палаті лікарні напруга була відчутна. Стас стояв біля ліжка Насті, його вираз обличчя відображав глибоке хвилювання та відчай. Його очі були сповнені тривоги, а руки нервово здригалися.

- Ми робимо все можливе, але стан Насті серйозний. Вона наковталася пігулок. Це була спроба самогубства. - пояснив лікар.Лейла, збентежена та шокована, змогла ледь вимовити:

- Настя... чому? - дівчина схоже на хвилину перестала говорити. Шокований та збентежений вираз став ще помітніший. Тетяна, мати Лейли, стояла поруч, у її погляді читалася глибока стурбованість.

-  Це жахлива трагедія. Як ви, ми могли цього не помітити? Що могло спричнити це? В неї були проблеми? - мати Насті, обіймала себе за плечі, її обличчя було сповнене болю та відчаю. Вона мовчала. Але потім додала ледь ковтаючи сльози:

- Я завжди думала, що знаю свою доньку... Як я могла не помітити її біль? - вона схлипнула. До неї підійшла мати Лейли аби підтримати. Стас, який весь цей час мовчав, нарешті вигукнув:

- Це моя вина... Ми посварилися на вечірці. Вона дізналася про мою зраду .. Я не знав, що вона зробить собі щось таке. - вираз його обличчя був сповнений каяття та розчарування у собі самому. Він виглядав виснаженим, ніби весь цей біль висмоктував з нього життєві сили. У його погляді читався відчай від усвідомлення того, що сталося через його власні дії, що він став причиною трагедії, якої міг би уникнути.

        Стас, опустивши голову, продовжував мовчати, явно переповнений почуттям вини та безпорадності перед обличчям наслідків своїх вчинків. Він відчував себе розбитим і зневіреним, охопленим сум'яттям і глибоким жалем. Лейла, слухаючи ці слова, відчувала, як у її грудях зростає відчуття гніву на Стаса.

- Ти міг би зробити щось! Ти міг би їй допомогти! - дівчина відчула в середині якесь глибоке відчуття безпорадності. Те саме, ті жахливі слова. Невже це були її останні слова. Вона все не так зрозуміла, але дівчина розуміла що часу пояснити в неї після вечірки все Насті не було. До того ж вона їй дзвонила, коли вони були на екскурсії. Невже тоді Настя і вирішила. Дівчина відчувала несправедливість глубоку у середині себе. Адже це було егоїстично з боку подруги. Але зараз її бентежив більше стан подруги. Ну чому все так сладно. Лейла не розуміла. Одне знала, як що з дівчиною щось трапиться вона собі не пробачить. Тетяна, бачачи емоційний вибух Лейли, обійняла її, намагаючись заспокоїти.

- Лейло, зараз найважливіше - підтримати Настю. Ми повинні бути сильними заради неї.