Розуміння

Коли Лейла прийшла до тями, вона виявила себе у кімнаті застеленій сонячним світлом. Вона лежала на дивані, а поруч сидів Артур, тримаючи її за руку. Вона спробувала піднятися, але відчула запаморочення.

- Ти як, Лейлі? - запитав Артур занепокоєно.

- Я... Я не знаю, - відповіла вона, намагаючись зібрати свої думки.

- Ми в твоєму домі, - пояснив Артур. - Я привіз тебе сюди, коли ти знепритомніла. Вибач, я не знав, що новина вразить тебе так сильно.

    Лейла сиділа, обдумуючи цю новину, яка перевернула її світ. Вона пам'ятала, що завжди відчувала якусь віддаленість від своїх батьків, але ніколи не могла пояснити чому. Тепер вона мала більше питань, ніж відповідей.

- Артуре, я не знаю, що робити, - визнала вона. - Ця жінка... Якщо вона дійсно моя мати, чому вона залишила мене? Чому вона тепер повернулася?

- Я думаю, тобі варто поговорити з нею, - обережно запропонував Артур. - Я можу бути поруч, якщо тобі це буде комфортно.

- Артуре, я просто... я збентежена. Все це здається нереальним. Як я можу прийняти, що жінка, яка мене виховувала, не моя справжня мати? І тепер ця... Дарина з'являється з нізвідки. Я не знаю, що відчувати. - з сумом у голосі сказала дівчина. 

- Лейлі, це абсолютно нормально бути збентеженою. Ти зіткнулася з чимось дуже важким. Але ти не одна, я тут, з тобою.

- Я відчуваю себе такою розгубленою. Чи я повинна злитися на неї,  на неї? Чи радіти, що у мене є справжня мати?

- Твої почуття - це твої почуття. Немає правильного або неправильного способу реагування. Важливо, щоб ти дозволила собі відчувати все, що виникає у тебе в душі.

- Але це так заплутано. Чи я маю відчувати відданість до жінки, яка виховувала мене? Чи це зрада щодо моєї справжньої матері?

- Лейлі, ти не зраджуєш нікого. Ти маєш право любити обох жінок. Вони обидві відіграли роль у твоєму житті. Ти можеш зберегти любов до однієї, не відмовляючись від іншої.

- Я відчуваю себе такою розірваною. Я не знаю, яким чином повинна реагувати на це все. Чи я взагалі готова зустрічатися з нею?

- Ти не повинна поспішати, Лейлі. Все має відбуватися у твоєму темпі. Якщо ти вирішиш зустрітися з нею, я буду поруч. І якщо тобі треба час, щоб впоратися з усім цим, я також буду тут.

- Дякую тобі, Артуре. Твоя підтримка зараз для мене так багато значить. Я відчуваю, що мені потрібен час, щоб усе це переосмислити.

- Час - це те, що тобі потрібно найбільше зараз. І знай, що я завжди буду тут, щоб підтримати тебе, незалежно від твого рішення або почуттів.

         Лейла відчувала, як її почуття хвилюються і змішуються, але вона також відчувала в собі силу, знаючи, що поруч є хтось, хто її розуміє та підтримує.

- Але Артуре, як я можу бути впевненою, що все це правда? Що якщо це все велика помилка?

- Лейлі, невпевненість - це нормально. Ми можемо спробувати знайти більше інформації, зробити тест ДНК, якщо тобі це допоможе. Я допоможу тобі у цьому.

- Тест ДНК... Так, можливо, це було б розумно. Але я боюся відповіді, Артуре. Боюся, що це може змінити все.

-  Я розумію твій страх, Лейлі. Але незалежно від результату, ти залишаєшся тією ж людиною. Ти сильна, розумна та добра. Ніщо не може це змінити. - хлопець посміхнувся дівчині, аеби ще більше підтримати. 

- Дякую, що віриш у мене. Але іноді мені здається, що я просто втрачаю контроль над усім.

- Лейлі, втрата контролю - це частина людського досвіду. Ми не завжди можемо контролювати те, що відбувається навколо нас, але ми можемо контролювати свою реакцію на ці події.

- Ти правий. Може, я повинна дати собі можливість пережити це, не намагаючись контролювати кожен момент.

- Саме так. І пам'ятай, що ти не одна у цьому. Я завжди буду тут, щоб підтримати тебе, слухати тебе, допомогти тобі розібратися в твоїх почуттях. 

- Це так багато значить для мене. Знаєш, Артуре, я ніколи не думала, що зможу зіткнутися з чимось подібним. Життя завжди здатне здивувати, чи не так?

- Точно, Лейлі. Життя - це непередбачувана подорож. Але разом ми можемо впоратися з будь-якими викликами, які воно нам підкидає.

       Лейла посміхнулася, відчуваючи, що незважаючи на всі невизначеності та складнощі, вона має поруч справжнього друга, який допоможе їй пройти через цей важкий період у її житті. Артур хотів щось ще сказати, але у двері постучали. Це була Тетяна, мати Лейли. Артур швидко встав та вийшов з кімнати попрощавшись із дівчиною.

         Тетяна, мати Лейли, повільно ввійшла до кімнати, наче кожен її крок вимірював вагу ситуації, яка склалася. Вона була одягнена в зручний домашній одяг - світлу блузку та темні штани, що підкреслювало її практичний підхід до домашнього життя. Її волосся було акуратно зібране у невеликий пучок, а на обличчі ледь помітно відблискувала слабка втома, що вдало маскувалася під вимушеною посмішкою.

           У її руках була чашка з теплим молоком, пара від якого повільно піднімалася вгору. Її рухи були обережними та турботливими, немов вона намагалася не порушити крихкий баланс, який існував у кімнаті. Підійшовши до дівчини, Тетяна поставила чашку на столик поруч з дівчиною, при цьому її погляд був сповнений невимовної турботи.

-  Лейлі, доню, ти повинна щось випити. Це допоможе тобі відчувати себе краще. - з хвилюванням  у голосі сказала вона.  Вона сіла поряд, намагаючись зловити погляд доньки. Її обличчя, коли вона говорила, було сповнене щирої турботи, але в той же час в ньому читалася нотка нерішучості та замішання, ніби вона сама була втягнута в потік подій, які вона не могла контролювати.

       Її очі час від часу заблукали, намагаючись уникнути прямого контакту з очима дочки, що відображало внутрішній конфлікт, який вона переживала. Вона чіпала краєчок блузки, нервово поправляючи її, ніби шукаючи в цьому зайвій комфорт.