За два дні до зустрічі у кафе...
- Привіт, ...- Стас стояв непохитно. Настрій схоже в хлопця був пречудовим. Але побачивши мене, чомусь наче здивувався. Чи то мені тільки здалося. Сьогодні в нього день народження. Я довго вирішувала чи насправді треба мені приходити сюди. До того ж бажання не було зовсім. Хоч ми і спілкувалися зі Стасом, але я чітко відмежувала цю людину від себе. Мені не були зрозумілі чіткі його наміри. Ні почуття. Ні вчинки.
Сьогоднішнім ранком я навіть не планувала з'являтися. Але подруга - Настя вмовила. Несподіванкою для мене стало і те, що ці двоє за час моєї відсутності у школі дуже добре зблизились. Я навіть знаходила у цьому щось втішне. Але...
Я не знала, що настільки вони зблизилися одне до одного.
- Привіт, можна до тебе ? - голос Насті здається був стурбованим. Вона стояла навпроти мене на порозі дому.
- Щось трапилося? На тобі лиця немає? Проходь! За чашкою лате розповіси. - я пішла у перед в надії, що подруга вирішить зайти та все розповісти. Але...
- Ні, не треба, дякую...- вона запнулася.
- Тобто, ти відмовляєшся від кави? З чого такі переміни? - дивна вона якась останнім часом. - У тебе все добре, подруго? - спитала я в котре. Настрій її мені зовсім не подобався. Тому я вирішила спитати першою.
- Здається, ...- вона подивилася на мене наче кіт на собаку. Погляд був невинним, але в той же час якимось безпорадним. - Розумієш! - вона все ж пройшла до вітальні так само стискаючи у руках свою сумку.
- Що? Що я повинна зрозуміти? Ти скажеш вже! - тепер роздратована була більше я. Мені дуже не подобалося, як Настя відмовчується. - Не з'їм же я тебе, кажи що в тебе трапилося?
- Тільки пообіцяй, що ти не будеш ображеною на мене через це! Пообіцяй? - Настін погляд був настільки безпорадним, що я тільки кивнула та додала :
- В залежності від контексту того, що ти повідомиш мені. Ти ж знаєш, що я як і будь-яка нормальна людина не дуже люблю коли мені брешуть або коли за спиною у мене якісь підлості роблять. Тому я не думаю, що ти на таке здатна...- я погладила свою подругу по плечу. Сподіваючись хоть якось її втішити.
- Добре! Мова піде про Стаса! Аби довго тебе не мучити догадками, я скажу тобі так, ми зі Стасом зустрічаємося ! Я хотіла аби ти про це дізналася першою, але ...
- Але, що?...- мене як блискавкою вдарили. Я хотіла б всім серцем цього не почути якби знала, що хоче повідомити мені Настя. - І як давно? Що я тільки но через декілька тижнів свого лікарняного це дізнаюсь. Можливо дізналась би раніше, як би хтось чесний був сам із собою, - я зміряла тяжким поглядом свою подругу. Що, що, але цього я і думками уявити не могла.
Тепер я зрозуміла всю поведінку дівчини. Її стурбований погляд, коли на горизонті з'являвся Стас. Коли її доводилося бути з ним у компанії. Та навіть тоді, коли я говорила про нього. Хоча я майже намагалась не говорити.
- І чому з самого початку ти не розповіла про свої почуття до цього хлопця?
- Не знаю, якось мама казала, що ви зі Стасом були приятелями в дитинстві та познайомилися у таборі. Я чомусь вирішила, що зможу перебороти свої почуття до нього. До того ж бачила як він дивиться на тебе. Десь глибоко у середині я на тебе була дуже ображеною. Особливо коли Стас про тебе казав без кінця і краю. Але ти ж горда та недоступна. На якому коні до тебе під'їхати ніхто не знав, я думаю івін теж. - дівчина знову запнулася. Та зробила вигляд, що п'є своє лате.
А що я в цей момент?
Чи було мені боляче? Складно сказати.
Мені звісно дуже подобався Стас. Як хлопець. Я могла б навіть пробачити йому той нікчемний поцілунок. Але зараз напевне я більше була ображена на подругу.
Чому це я повинна дізнаватися усе в останню чергу. До того ж, якщо ми були подругами.
- А знаєш, нехай буде все як є, сказати, що я дуже радію я не можу, якщо бути чесною. Але ж ви наче брат і сестра, маєте одну маму чи я щось плутаю? - намагалась перевести розмову на іншу я.
- Ну, це лише моя мама. - дівчина поставила чашку та додала. - Насправді, ось дивись, я у мами одна, з татом вона розійшлась як мені було 5 років. До 15 років ми не знали одне одного зі Стасом. Познайомились саме тоді, коли Стаса тато зробив пропозицію мамі. Але ...- дівчина наче зблідла.
- Але, що? - навіть цього я не знала. Скільки ще таємниць між нами з подругою? Здається дуже багато.
Я вже не була впевнена, що є її ліпшою подругою. До сьогодні так це точно.
- У 16, тато Станіслава помер від аварії на дорозі. Саме тоді, коли вони з мамою повинні були піти на обручини. Знаєш, коли я вперше познайомилася зі Стасом, він мені дуже сподобався. Він був завжди привітним, як і його тато. Мама опісля дуже сильно впала у відчай. Але ж у її покійного нареченого залишився син...Знаєш, саме з першої зустрічі, я дуже не хотіла аби Стас ставав мені братом. Я дуже не хотіла аби наші батьки одружувались. Усім серцем не хотіла. Можливо так і треба було, я не знаю, ....зараз....
- Стоп! Стоп ! Стоп! Скажи, невже під час аварії Стас був з татом у машині ?
- Саме так! Він як бачиш зостався живим. А його тато помер на місці. Стас із-за невеликого струсу мозку втратив на деякий час пам'ять. Навіть не міг мене згадати. Довелося розповідати, хто, що з ним! Моя мама взяла його під опіку. Але, коли Стас усе згадав, дуже ненавидів і мене і маму.
- За що? В голові не вкладається! - я була у шоці. Такого я точно не готова була почути. Тільки но зараз, я зрозуміла, хто весь час був найближчим і найріднішим для хлопця - це була вона моя подруга. І десь у глибині душі я цьому раділа. Але на очах виступили сльози. Вони невільно покотилися з моїх очей. Скільки болю та страждання. Я навіть не могла цього уявити собі.
- Стас був підлітком, усі ми були ними та іє зараз, а у 16 років сама розумієш, як воно складно. Та от! Коли ми намагалися розповісти Стаса усе як є, він звісно що не повірив. Дуже довгий час він знаходився у реабілітаційному центрі. "Спочатку мати, потім батько!"