День обіцяв бути якнайбільш гарним. Предчуття чогось неймовірного не покидало мене з самого ранку. Або ж чогось жахливого!
Сьогодні вже понеділок.
Перший день канікул. Хоча напевне я б надала перевагу більше шкільному часу. Адже все ж дуже сумувала за школою. Я наче повністю одужала. Але мама все ж наполягала на тому аби я ще попила вітамінів. Та повністю контролювала мій раціон. І чого це вона? Я ж не маленька. Не довіряє? Чи що? Ось такі напевне усі мами. Переживають за своїх дітей. А можливо і ні! Спогадами я ринула до бабусиного листа. За увесь час я майже забула про те, що не рідна своїм батькам. Але чому знову сьогодні згадала. Останнім часом було відчуття, що чим дорослішою я стаю, тим більше розчаровуюсь від людей навколо мене. Батьки, подружка, ще ця історія з Артура батьками. Чому в дорослому житті стільки непередбачуваних проблем. Чому вони не можуть просто бути щирими самі із собою? Мені здається це був би найкращий варіант для усіх вирішень проблем у цьому вимірі. Але все далі я переконувалася особисто в іншому.
Початок останього місяця осені - листопад. Глянувши у вікно я усміхнулася. Краса вражала. Сонячні промені залоскотали моє обличчя. Хоча я знала вони вже давно не такі теплі. На підвіконні засяяв перший морозоць, він покрив листячко дерев. Вони ізйожились від цього, але це не завадило їм бути гарними. Блакитне небо. Без жодної хмаринки. Тільки з похитом дерев я зрозуміла,що був легенький вітерець, який все далі зривав з дерев всю цю оксамитову красу. Як шкода.
Подивившись у низ свого заднього подвір'я я помітила свою маму. Котра година? Вона не повинна бути на роботі ? Мама мене не одразу помітила, тому я мала можливість просто спостерігати. Зараз вона не дуже схоже була привітною. Навпаки! Такою злою я її ще ніколи не бачила. Що там трапилося? Чому мама на когось кричить? Чи то мені так здається? Та ні, наче! Я вирішила перевірити. Одягнувши перше, що побачила на полиці тепле, я пішла на задній двір. Щільно натягнувши капшона та заховавшись за великим стовбуром дерева яблуні, я почала спостерігати. Сподіваюсь мама мене не помітить.
Я очманіла. Коли побачила поряд з нею ту саму жінку. Яку нещодавно бачила у парку. Яку врятувала зі своїм товаришем Артуром. Так, я точно бачу її. Зплутати з кимось її було справді неможливо. Надто очевидним була її зовнішність. Але...Вони знайомі? Як ? Як давно? Треба буде спитати в мами! Але коли я спробувала розслухати, про що йшла розмова, я взагалі похолола:
- Скільки, ти хочеш за своє мовчання? - намагалася якомога спокійніше говорити моя мама цій жінці, але мабуть їй це зовсім вдавалося важко. - Навіщо ти знову з'явилася? Тобі мало було 20 років тому? - мамі хтось зателефонував вона відімкнулася. Схоже, що ця жінка була все ж справді дуже знайомою моїй мамі, що та навіть не узяла слухавку.
- Навіщо мені твої брудні гроші Таню ? Мені нічого не треба окрім моєї дівчинки? Я хочу аби ти усе розповіла їй. - різко відповіла вона мамі. - Нажаль, я усе пам'ятаю. Усе! Ти навіть не уявляєш наскільки я ненавиджу тебе, твого чоловіка, ви мерзота, яка не має права на щастя! Чи ти думаєш я забула твою підлість ? Кожного дня, року, я шкодувала, що не розповіла усю правду моїм батькам, але зараз, я хоча б заберу своє, дійсно своє! - вона зжимала кулами, злість та відчай переповнювали її. На очах виступили сльози.
Хто вона? Ця жінка? Що відбувається? Про що вони ? Яка дівчинка? Що моя мама зробила цій незнайомій, але в цьому я вже не могла бути певною, жінці? Чому мені здається, що відбувається щось жахливе? Я вирішила почекати ще! Хоча все ж достатньо змерзла. Ранок був прохолодний. Схоже мама мене поки не помітила. А ще ці жахливі гроші! Мама усі свої проблеми так вирішує ! До чого тут мій тато? Думки та питання переповнювали мій мозок.
- Ти вже не маленька, Дарино! Ненавистю проблеми не вирішуються. І ти краще за мене це знаєш! Здається, життя тебе так і нічому не навчило. Ти побачиш Лейлі тільки через мій труп. А таку насолоду я навряд чи зможу надати. Тому забирай гроші і не з'являйся ні в моєю життя, ні в житті моєї дівчинки! - мама все ж сунула їй гроші у кармана потертої куртки. - Краще купи собі поїсти та одяг. Здається там тобі і на алкоголь залишиться. Ти ж тільки цим і парируєш в цьому житті. Чому ти можеш навчити Лейлі? Як склянку тримати? Е- е- е, нііі! Дорогенька! Я не дозволю тобі цього. Зрозуміла ?Дарино! - вона потерла образно та з якоюсь огидою її куртку та вирішила йти. Але....Зупинилася! - І да, я теж пам'ятаю, ... - вона різко змовкла. Але потім додала. - Тому дорогенька моя, забирайся геть! Нажаль, навіть твої біологічні та рідні батьки більше мені довіряли та вірили, аніж рідній дочці. Тому якщо хочеш і надалі жити, раджу забиратися геть, поки не пізно, - на останок моя мама усміхнулася їй. Та попрямувала у іншому напрямку. Такої відразливої усмішки у неї я ще ніколи не бачила. Це справді моя мама? Що? Яким боком я до їх сварки? А можливо це хтось інша. Рідні батьки? Що? Що чорт візьми відбувається? Мені стало зле. Не маючи сил далі стояти я спустилася навприсядки. Голова боліла. Я добряче змерзла.
Почекавши поки мама скрилася десь на тротуарі. Я почекала аби усе розвідати у цієї жінки. Але, як тільки я повернулася думками до неї та почала шукати очима, її слід простив наче.
Чорт! Знову я її загубила! Нажаль я зараз мало що могла зрозуміти. Але одне знала точно, я повинна довідатися правду! Будь - що! Я не хотіла вірити у те, що бачила. Схоже мене чекає серйозна розмова з мамою. Тому коли зайшла до вітальні була ще у більшому щоці. Мама сиділа за столиком гортаючи журнал останніх новинок моди та пила каву. Обличчя її було на диво спокійне. Наче і нічого не відбулося! Серйозно? Але коли побачила мене наче злякалася. Мене чи що?
Я пройшла повз навіть не буркнувши ні слова. Але почула у спину:
- Де ти була? Доню, в такий ранок? Та взагалі, чому не тепло вдягалася ? Ти ж тільки но одужала !