Знайоме обличчя

Якщо житття дійсно подарунок, то воно дає більше, аніж ти очікуєш.

 Минав другий тиждень мого лікарняного. Я швидко одужувала, хоча лікарі казали, що місяць домашнього лікування мені забезпечено. Але я дійсно вже не могла більше сидіти в дома. Хоча до мене і приходили мої близькі друзі, моя найкраща подружка, мій сусід Артур, що не могло мене не тішити, але за школою я сумувала. Адже розуміла, що це останній рік мого навчання і його я хотіла ось точно не вдома провести. 

 Мама з татом розуміючи, як мені набридло усе,  робили все можливе, для мого одужання. Навіть дозволили вчити англійську. Хоча спершу були дійсно проти аби я себе чим небудь займала. Лікарі казали, що мені добре треба видужати.

- Мам, обіцяю більше 2 годин не займатися, згода? - вкотре намагалася переконати маму я. Хоча вмовляла я дуже довго, але все ж вмовила. 

- Якщо я побачу, що ти ще щось читаєш або ж завантажуєш себе навчанням, то наша домовленість буду скасована, доню, я тебе люблю, і не хотіла би аби ти собі нашкодила, розумієш? - мама дивилася на мене такими серйозними очима, і в той час ніжно та з турботою промовляла до мене. В свою чергу я пообіцяла їй що не порушу нашу угоду.

 Минав ще тиждень, на наступному я повинна була б піти до школи, але поглянувши на календар підмітила, що якраз це тиждень канікул. Я ж по життю везунчик! Тому аби не втрачати часу, я вирішила наздогнати усе, що пропустила. З англійської я більш менш розібралась, але з предметів інших шкільних мені ще треба було б плідно попрацювати аби  наздогнати. Тому я вирішила, що наступний тиждень проведу за купою підручників, якщо звичайно мені мама з татом дозволять,я добре розуміла,  що в усьому треба бачити свої плюси.

 Поклавши підручник англійської до мене на ліжко приповз мій миленький Пиріжок.

 Зараз він був все ж більш привітним до мене аніж тоді, коли його тільки подарували мені на день народження. Ми з ним майже потоваришували. Було і те, через що ми "сварилися", мій Пиріжок дуже полюбляв гризти все дерев'яне. Спочатку я його спіймала на олівці. Він майже згриз його, потім були дверцята моєї тумбочки.  Якось я його відпустила вільно походити по моїй кімнаті, адже розуміла, тваринкам теж треба простір. І на якусь мить взагалі забула, що вона моя шиншилка не зачинена у клітці. Вона в свою чергу часу дарма не втрачала, погризла мені ніжку стільця, який мені дістався від бабусі. Шкода було мені, він був мені дорогим - стілець, кричати не було сенсу, сварити також, я розуміла, що це ж тваринка, і вона не винна у тому, що їй не вистачає природних умов більш адекватних для свого існування. Я навіть хотіла спочатку відпустити її на природу, але одна тільки думка про те, що з ним може щось трапитися, не дала мені цього зробити. 

- Мій маленький, чого тобі не вистачає, ми обов'язково це з'ясуємо, в мене поки не має ніяких думок, але я гадаю, що тобі точно чогось погризти не просто так хочеться, якихось мікроелементів тобі все ж таки не вистачає. З цим словами я посадила Пиріжка до клітки. Наказала чекати на мене. Можливо мама знає що з ним.

 Добре, що вдома буда мама. Я швидко пішла до неї. 

- Ма, уявляєш, мій улюблений стільчик пошкодив Пиріжок випадково, я його випустила трішки полазити по моїй кімнаті, а він випадково згриз трохи ніжку стільця, хоча сумно звісно, але я прийшла спитати, можливо йому чогось не вистачає, якихось мікроелементів, чи ще чогось? До того ж це н перший випадок,  - мама знизила плечима, але пообіцяла що по дорозі додому заїде до ветеринарної лікарні, спитає що треба робити у таких випадках, а поки мені зоставалося тільки чекати на маму.

 Часу як завжди я не гаяла. По обіді в мене повинен був бути англійський. Викладач приходив на дім. Я вирішила, що попрпибираю трішки та приготую щось смачненьке. Відкривши холодильник я зрозуміла, що смачненьке не приготується, якщо не піти до продуктового магазину. Дякувати, він був недалечко від мого будинку. Тож вдівшись тепло та взявши з собою якусь суму грошей, я попрямувала до магазину.

 Нарадість погода сьогодні була чудова! Тепла. Сонячна. Але вділася я схоже як на холодний Північ. Через декілька хвилин мені стало настільки спекотно, вивільнилася я тільки від цього тоді, коли трішки спустила блискавку на куртці. Промінчики сонця били мені в лице, і я в котре пошкодувала, що не узяла окулярів. Зараз вони б були доречними.

  Повітря було свіжим. Багряна осіння перлина вже устелила тротуари нашого міста. А дерева спускали свій золотисто - пурпуровий наряд. В думках промайнуло, що я ні я, якщо не сфотографую цю красу. Тому я охоче почала фіксувати на камеру усе що могли бачити красиве мої очі. Звичайно я знала, що на дворі вже давно не вересень, але я і уявлення не мала, що тут і зараз така краса. Трішки згодом я схаменулася і зрозуміла, що пішла зовсім іншим напрямком, чомусь мене ноги самі понесли у нинішнє "серце міста" - парк. 

 Дивовижна краса нашого парку - вражала. Кожного року по своєму. Повітря ще не було таким холодним, але вже пахло осінніми парфумами. Підніжжя дерев вкрите строкатим жовтогарячим килимом. Навіть на стежках де-не-де можна було б побачити яскраве листя. Воно приємно шарудить під ногами, чим покращує настрій.  Шалений осінній листопад у самому розпалі подумки промайнуло. Для більш ліричного настрою я дістала свої навушники і включила свій улюблений плей - лист з піснями. 

  Не вистачало тільки гарячої кави. Усмішок друзів. Або ж коханої половинки. Я йшла стежкою і вдивлялася у парочки, які сиділи і як голубятки воркотіли. Хтось жартував, а хтось просто знаходив свою ліру у мовчанні. Доволі знайомо це мені. Тиша. Спокій. Осінь. Цікаво в якій фазі вона відпочиває!? Напевне думала я, зараз це прощальний бал. Для себе самої назвала я цей стан осені. Вона кружляє своєю золотою сукнею. Наче манить потанцювати з нею.