Назавжди зайва

Сонечко!

Сьогодні я прокинулася від дуже тепленьких промінчиків сонця, які так і манили до себе. Сьогодні понеділок. Як швидко пройшли вихідні. Як мить. Знову до школи. Випускний клас. Підготовка до іспитів. Але на фоні цього, щось гріло мою душу. Напевне це було кохання. Чи то мені наснилося ? Та наче ні! Я намагалася згадати усі подробиці учорашнього вечора. І він видався справді неймовірним. Хлопець який мені подобався, запропонував бути його дівчиною. Але...Я повинна була надати сьогодні відповідь, адже вирішила все ж все детальніше обдумати. Перш ніж прийняти рішення.

 

Декілька годин тому назад.

-То що ти мені відповіси, Лейло? - з обережністю запитав мене хлопець, все так само не відпускаючи моєї руки. 

Я стояла і не вірила своїм вухам. У животі з'явилися метелики. Враз з'явилося відчуття ейфорії. Але я не стала піддаватися цим емоціям. Я чомусь завжди вважала, що особисті відносини повинні бути тільки у зрілому віці. Тоді коли ти тямиш, що до чого. Але аж не як не у школі. Мені завжди здавалося, що все це може зачекати на потім, і що зараз головним було скласти добре іспити, вступити до найкращого університету, та побудувати своє майбутнє якнайкращим способом. І відносини цьому ні як не повинні заважати. 

 Ось і зараз я стою і не знаю, що його відповісти. За увесь час, за вісімнадцять років, я подобалася багатьом хлопцям. І це не дивно. Але, щодо мене, жоден з них мені не був любий. Я не була вередливою, а просто знала чітко, чого саме хочу. І який обранець має бути поряд зі мною. Дивно! Але, зараз, я знала чітко, що без жодних вагань відповіла "Так", але:

-Я, розумієш Стас, мені треба час аби подумати, у мене є такий час? - з усією щирістю відповіла я. Хлопець лише кивнув та додав:

-Тоді дедлайн до завтрашнього вечора, по руках? - усміхнувшись він надав мені свою долоньку. Я легенько її ляснула в знак згоди. 

Асюта та Руслан стояли попереду, і через гучний концерт навряд чи щось чули з нашої зі Стасом розмови. Хоча я і не була у цьому впевненою. 

По закінченню концерту, ми поїхали по домівках. Хлопця рушили на таксі з Настею, а мені нічого не залишилося, як поїхати додому самій. Це було на краще.

 Можливо він сказав дурню, через алкоголь, і до завтрашнього вечора все забуде. Дуже сподіваюсь на це, а якщо ні? Тоді мені треба обдумати все заздалегідь. Треба перш за все переконатися у тому, що Настя нічого не відчуває до нього, особисто я вважала, що вона дивна останнім часом через Стаса. І я повинна була дізнатися чому. Спробую завтра поговорити з нею. 

 Я швиденько встала, зібралася до школи, причепурилася, поснідала, і вже їхала до школи. На дворі було сьогодні дуже сонячно, навіть жарко. Тому я не прогадала, коли вибирала у чому сьогодні піду до школи. Сьогодні я наділа чорвону спідницю та ніжно голубу блузку. На зап'ястя натягнула годинник. Волосся уклала. Та трішки нафарбувалася. Узяла свій сумку - рюкзак, і останнім штрихом було нанесення мого улюбленого парфуму. Ну все мій образ на сьогодні готовий. Виглядала я наче добре. Тільки ось тональний крем все ж таки не зміг замаскувати моїх синців під очами. Я трішки не виспалась. Приїхала пізно та ще й пів ночі не могла заснути, адже було над чим подумати. 

Зайшовши до класу, я попрямувала до своєї парти. У класі було вже не мало учнів. Я з усіма привіталася. Але підійшовши до своєї парти, я побачила троянду. Вона була дуже гарною. Червоною. Хоча я напевне надала б перевагу звичайним ромашкам або ж ліліям. У середині квітки, я помітила маленьку записку, розгорнувши її, я прочитала таке:

"Лейло, сподіваюсь сьогоднішній день буде таким же чарівним, як і ця троянда, як і ти сама!" P.S. Від таємного шанувальника."

Тю, Стас, чи що, але він ще не прийшов, тоді від кого. Я не одразу помітила, як до мене в цей час підійшло чимало моїх однокласників, їм наче також було цікаво, що робила тут ця квітка, та головне від кого вона. 

-Мим, Лейло, таємний шанувальник, - почав глузувати мій однокласник Віктор. -Зізнавайся, кого на концерті підчепила учора, - він засміявся. А мені явно зараз хотілося дати йому в пику за такі слова. Але я стрималася. Напевне не хотіла псувати свого манікюру об його і без того цегляне лице.

-Вишневський, а ти що заздриш, чи тобі нагадати, як ти у восьмому чи то сьомому класі сам клини підбивав до Лейли, чи що вишибло, коли відмовили, - додала Марія. Аби втихомирити цього хлопця. Він тільки змовчав. Ще кілька хвилин ми спілкувалися та жартували, думаючи хто б це міг бути поки до класу не зайшов Стас. Не знаю, чому, але в класі одразу воцарила тиша. За своєю спиною я почула шепіт : "А можливо це він, можливо він!?". 

Хлопець привітався з усіма на диво всі відповіли взаємністю. Деякі учні тільки но дізналися про те, що в нашому класі новенький, адже у п'ятницю багатьох не було, але для когось він вже за останні дні став ближчим ніж будь хто з цього класу. Так, і це була я. Я стояла як вкопана. І не знала, що робити. Знову це відчуття безпорадності. А він пройшов повз, ніби учора нічого і не трапилося, тільки якось по особливому поглянувши на троянду. У грудях щось защемило, і я інтуїтивно  зрозуміла, що троянда не від нього, тоді від кого? Мені також не давала спокою пропозиція учорашня від Стаса. Добре, зроблю вигляд, що нічого не пам'ятаю, ми просто однокласники, друзі дитинства, і більше окрім цього нас нічого не пов'язує. Поставивши квітку у класну вазу, я почала готуватися до уроку. Задзвенів телефон. У Інстаграм прийшло повідомлення, віт того самого незнайомця під нікнеймом "Солоденький ананасик". Дивно. Я глянула на Стаса, саме зараз він сидів у телефоні і саме залипав у Інстаграм. Ні, це ж не може бути Стас!? Правильно? Це просто збіг і тільки. Хлопець раптом подивився на мене, наші погляди зустрілися. Але я першою відвела свій погляд. Я повинна все перевірити, перш ніж будувати якісь ілюзії, думала я про себе. 

Продзвенів дзвоник, до класу завітав директор школи, він же і був вчителем хімії і біології. Наразі у нас першим уроком була хімія. Ми обговорювали формули, вирішували задачі, готувалися до ЗНО. Володимир Володимирович був дуже гарною людиною. Особливо в наших уроках з ним мені завжди подобалося спілкування. Іноді, коли ми дуже швидко проходили новий  матеріал, а ще і встигали повирішувати якісь завдання з ЗНО, ми спілкувалися на різні теми. Володимир Володимирович розповідав нам, як воював у Авганістані, як отримав осколкове поранення, як його ціною власного життя прикрив найкращий друг, товариш дитинства, він розповідав про своє тернисте минуле, про минуле своїх батьків, і завжди давав нам поради, а головне казав, повчаючи, у будь - якій ситуації зоставатися людиною, додаючи, що життя маленьке, і його перш за все треба прожити гідно. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше