Не очікування

  Я не одразу підняла свій погляд на людину, яка підійшла до мене. Здогадатися було легко, що це був офіціант. Але, коли він до мене мовив, моєму здивуванню не було меж. Голос чомусь здався мені знайомим і в ніс дав знайомий той самий запах одеколону, навіть не глянувши на нього, я з упевненістю могла сказати хто зараз передімною   - Стас, а він що тут робить? Щось дуже забагато зустрічей за останній час. Він мене переслідує, чи що? Чомусь по тілу пробігло тремтіння, мурашки вмить охопили мою шкіру. Серце застучало сильніше, і щоки опалило.

 -Доброго дня, готові зробити замовлення? - на автоматі промовив хлопець.

 Лейла не спішно підняла свій погляд на нього. Вигляд у нього був привабливим недивлячись на цей образ - офіціанта. Хлопець посміхнувся коли їхні погляди зустрілися. 

 - О, привітики, Лейлі, радий тебе знову бачити, що це ти вирішила завітати до кафе? Дома їжа не смачна? - вирішив пожартувати.

- Привіт, Стасе, ох, напевне, ...- підхопила я та посміхнулася. - Ти краще скажи, що ти тут робиш? - спитала я складаючи у свою папку матеріали, які щойно повторювала. 

- Я, я, цей, як бачиш, підробляю тут, то що ти хочеш замовити? -  змінив швидко розмову. 

- Ну, каву напевне і тістечко, а взагалі мені вже час бігти до репетитора, - почала я, але Стас настояв аби я залишилася і скуштувала смачне тістечко та каву. 

- Репетитор від тебе нікуди не подінеться, якщо все ж таки запізнишся і будуть якісь питання, скажи, що смачне тістечко з малиновим джемом тебе затримало, - знову пожартував він.

 Лейла зашарілася. Чомусь від нього справді йшла голова кругом. Його запах, його вигляд, його голос, його промова, його посмішка, усе це настільки було до метеликів у животі приємним.

 - Добре, - вимовила та подарувала свою усмішку.

Стас прийняв замовлення та швидко пішов його виконувати. 

 Я тим часом сиділа та замріяно чекала. До мого столика підійшли два хлопці. Вони відтягнули стільці та наче не поміивши мене почали лайливо жартувати і чіплятися до мене.  

 Обидва високі та в статурі. Обидва з зухвалими обличчями, хоча і самі були привабливими. Років так 23-25. З одягу я зрозуміла, що це якась місцева гопота. Чомусь зараз мені стало зовсім недобре. Мені стало лячно, я вже хотіла ідти не дочекавшись поки принесуть моє замовлення. Аж раптом прийшов Стас. Парубки прикинули йоги своїм поглядом та зміряли зухвалістю. 

 - Ей, малий, принеси нам чогось випити, - нахабно промов до хлопця один з них.

 - Та, закусь, і чим швидше тим краще, - гукнув інший.

 Я дивилася на Стаса і не могла второпати, що з його виразом обличчя. З одного боку воно вмить стало рішучим, з іншого очі чомусь стали злими. Чи може то мені здалося. Хлопець підніс мені заказ та легенько доторкнувся своїми пальцями до мене. Я враз зрозуміла, що він кличе мене піти з ним. Але чомусь вираз обличчя неприємних мені осіб здався мені ще більш лячним та часу не було, треба було діяти. 

Стас повернувся до них.

 - Доброго дня, що саме ви бажаєте замовити, нажаль, те що ви просите, немає у списку, тому замовте те, що є, що ви хотіли б замовити? - спитав знову на автоматі він. Двоє переглянудися та почали лихорадно сміятися. 

 - Малий, ти що, мови не розумієш? - зішкірив один з них.

 - Погано чуєш, чи що? Ми тобі сказали, чим швидше тим краще. - додав інший. 

 Мені було страшно, але я набралась сміливості та рішучості та промовила:

 - Вам чого!?Хто ви такі? Вам не ясно, що не має того, що ви замовили, здається ви помилилися місцем. - промовила до них я. -Якщо у вас є якісь запитання до мене, то будь ласка запитуйте? - додала. 

 - Ей, мала, козирно розмовляєш, ми хто такі?! - промовив один та зішкірив свої жовті зуби. Від цього мене ледь не знудило, але я стрималася.

 - Повір, крихітко, що тобі краще не знати, хто ми, а ти гаряча, нам такі подобаються, - додав інший.

 - Короче, я не знаю хто ви такі та,  що вам від мене треба, тому з прикрістю повинна вас покинути, - я узяла свої речі та заплатила. Я швидко покинула те місце та глянула на годинник. На ньому була дванадцята - тридцять. Ще встигаю.

Ті придурки схоже зосталися в кафе. Я подивилась назад. Здається відірвалася від них. Я   швидким кроком поспішила до своєї зупинки аби сісти на автобус. Настрій було зіпсовано. У душі чомусь з'явився сум. Та страх і паніка не відпускали б мене, ще довше, якби ....

 Я йшла вся спантиличина, аж ось мене хтось в бігу узяв за руку. Мене аж перетіпнуло. В ногах з'явився якийсь холод, а по спині пробігли мурахи страху. Голова і без того боліла. 

 Але яке було здивування, коли узявши мене за руку та другою повернувши до себе, я опинилася міцних полуобіймах Стаса. Хлопець важко дихав та оддихувався поновлюючи дихання. Я стояла та ткнувшись обличчям. Чомусь зараз я відчувала ні сором, я не ніяковіла, а навпаки як маленька дівчинка захотіла в міцні обійми мами. Але замість мами мене обіймав Стас, який з'явився так вчасно. Я схлипнула і більше не могла стримуватися. Мене накрило. Я стояла та плакала. Хлопець, який чітко та з розумінням розумів усю суть та проблему стояв та смирно мене втішав своїм мовчання, за цим його мовчання вкривалася біль та якась безпорадність. Коли все скінчилося і я заспокоєлася, я швидко відсторонилася. Поглянувши спочатку на світлу кофту Стаса, її я схоже забруднила, потім на себе у відображенні екрану телефону, я глянула на годинник і зрозуміла як добряче спізнююся до репетитора, та ще автобус поїхав, а найближчий через хвилин двадцять.