Оце так зустріч!

     Я сиділа на підвіконні у коридорі, вдивляючись в осінні смарагдові дерева, вони були по особливому зараз привабливі, напевне не розуміючи на скільки і самі того, чекала на Настю, ми мали зустрітись на цьому місці. Сьогодні осінь була по особливому гарною, чи то мені тільки так здалося. Сонечко світило наче літнє, але я точно знала, що зовсім скоро тепло покине нас. І завданням сонечка лише буде тільки світити. І від цього стало трішки сумно. Вдивляючись в небо, спостерігаючи за птахами, опускаючи свій погляд на застелену золотим килимом землю,  мій погляд прикувався до автомобіля, який припаркувався біля нашої школи. З нього вийшла молода жіночка, років за 30-35, чомусь мені так здалося та поряд хлопець. Сидячи з третього етажу на підвіконні, я не могла розгледіти його, але здалеку він мені одразу ж здався симпатичним ба більше чомусь знайомим. Років таких як я, можливо менше. "Це що новенький?" промайнуло в мене в голові. Я не встигла закінчити свої роздуми, їх перебила Настя.

- Привіт, Асют! - Я любила її так називати. Та обійняла подругу.

- Привіт, привіт, моя гарненька, ось на тримай, це тобі, -вона вручила мені піони та пакунок. Ще раз привітавши та побажавши усього найкращого.- Слухай, ти чому мені здаєшся трішечки сумною? - доречно підмітивши мій настрій. Кого, кого, але Асютку мені важко було обманути, вона наче б то мене наскрізь бачила, відчувала, іноді навіть думки мої вміла читати, і це і не дивно, ми з нею з самого малечку разом, можна було сказати з пелюшок. Наші мами товаришують вже 30 років, ось і ми переймаємо їх досвід та традиції.

- Ех, що ти таке кажешь? - збрехала я! Та усміхнулась, не хотіла її  ось так шокувати тією новиною, що дізналась сьогодні від покійної бабусі. До того ж, я сама не до кінця все розуміла і знала з упевненістю, що правда мені точно не сподобається. Я намагалась заспокоїти себе поки ми з мамою та татом їхали до школи, але напевне не вийшло. - Доречі, мені здається, що в нашій школі з сьогоднішнього дня новенький, так, так, ти все правильно почула. - перевела я розмову.

-Тобто, як новенький, Лейлі, що ти таке кажешь? Ти з ним знайома? Де? Як? Коли? Я потребую пояснення ! - вона завмерла в очікуванні подробиць, але їх не було. Я лише знизила плечима. - Ну чому ти мовчишь? Така вся сьогодні загадкова з таємницями. - вона обурилась.

- Да не знаю я нічого, кажу тільки що бачила ось хвилин 5 тому, через вікно. - почала я її заспокоювати подругу. -Підїхала машина, а з неї вийшов молодий хлопець, років десь наших з тобою, там ще була якась жіночка, напевно мати хлопця. - додала я. – Більше я нічого не знаю. Чесно!

- А який він, цей новенький, гарний? - не заспокоювалась подруга.

- Та гарний наче, але ж сама розумієш з третього етажу, сидячі на підвіконні не розгледіти, хоча мені здалося, що наче симпатичний, - сказала я.

- І...,- продовжувала Асюта, але я вже не змогла нічого додати, продзвенів дзвоник, і ми побігли по класах.

      Наступним мав бути урок української мови. Я сиділа у свої роздумах. Вчителька чомусь запізнювалась, на неї це не було схоже. Знову перед очима лист бабусі, знову роздуми. І тут я себе зловила на думці, що обличчя хлопця якого я нещодавно бачила сидячі здалося мені наче знайомим, і не просто знайомим... Мої думки перервались з приходом Олени Василівни та того, кого я аж ніяк не сподівалась побачити! Я завмерла в очікуванні.

      Серце Лейли билося так швидко, ніби намагалося вирватися з грудей. Кожна клітина її тіла була насторожі. Олена Василівна ввійшла до класу, і за нею, наче тінь, вступив він – хлопець з її думок, той, чиє обличчя здавалося таким знайомим. Її очі розширилися від здивування та неприхованої цікавості. Це було немов зіткнення з минулим, яке раптово ожило у теперішньому.

     Хлопець стояв поруч з вчителем, а його погляд невпевнено сковзнув по класу, ніби шукаючи притулку у незнайомому оточенні. Його очі на мить зустрілись з очима Лейли, і вона відчула, як її дихання на мить зупинилося. Вона намагалася зрозуміти, чому цей погляд здається їй таким близьким, чому вона відчуває в душі незбагненне потягання до цього незнайомця.

       Олена Василівна почала представляти нового учня, і кожне її слово відлунювало в голові Лейли, ніби ехо. Новий учень, новий етап у її житті, нові загадки та можливості. Вона намагалася зосередитися на словах вчительки, але її думки були десь далеко, в лабіринтах своєї свідомості, де минуле перепліталося з теперішнім, а відчуття незнайомого знайомого викликало бурю емоцій у її душі.

  Так, Лейла залишалася у своїх роздумах, спостерігаючи за новим учнем, чиє прибуття принесло з собою новий виток загадок і почуттів у її вже насиченому емоціями житті.

- Доброго дня, діти, сідайте будь ласка, ми з вами сьогодні вже бачились з ранку. - мовила вчитель. - До речі, хочу представити вашій увазі нашого нового учня це Станіслав. Станіславе,  розкажи нам трішечки про себе, якщо ж є  бажання. - вона подивилась на нього і хлопець почав свою промову.

                                                           ***

          Шість років тому.

- Мамо, можна я не поїду у цей проклятий табір, там збираються тільки диваки та зануди, ну будь ласка, мамусю, - благала я маму про те аби не їхати в табір в літку.

- Доню, сонечко моє, послухай моє зайченя, по- перше, табір - це завжди веселощі, радість, нові захоплення, друзі, а по - друге, дитятком моє, там немає диваків та зануд, повір мені, я сама була у таборі і тим паче, бабуся мене туди з дідусем відвозили без моїх істерик. Я мала кожного року нових друзів, нові можливості, навіть нове кохання, веселилась, купалась, засмагала, їла, танцювала і не товстішала. Адже я була енергійною дитиною і завжди у русі. Тим паче, ти їдеш усього на дві неділі, а я їздила бувало і на місяць. -почала переконувати мене мама.