13.2. Мішка

Жорсткі краплі дощу нещадно гарцюють по скроням, поки йду і поки ковзаюсь своєю вологою рукою по металевим дверям під'їзду. Але йти всередину не поспішаю.

Куди спішити? Дійсно, немає сенсу в цьому. Краще вже потягти час та позволікати зайву годинку з рішенням, бо зайшовши всередину і піднявшись в квартиру вже не закортить нічого вирішувати.

Так добре, як цієї ночі — мені ще не було. Життя, як то кажуть, до такого щастя не готувало. Ну чи просто я забув, що таке "насолода життя і моментом". Помста, суцільні гонитви, переслідування, цілі враз спаплюжились одним її поцілунком, яким був відповіддю на мій. Солодкою полуницею вона танула в моїх руках і розтікалась соковитим плодом піді мною...

Як шкода, що такого більше не буде в моєму житті. Щось найшло на мене і в стані аффекту таке влаштував. І як тепер дивитися в її очі? Як пояснити, що це лиш одноразова акція? Я не відступлю від свого, а от її відгородити намагатимусь віднині від всього нікчемного, бридкого та соромного.

Та чи зрозуміє вона мене? Вчора так мило з її боку було відмовляти мене від мого плану. Мені навіть сподобалося. Своїм переляком за мою долю майбутнього вбивці вона й виказала свої почуття, які, в свою чергу, ще тим афродізіаком виявилися для мене.

Лиш одне мене турбує. Чи варто було це щастя майбутніх страждань? Ми будемо порізно. Відстань на все життя... Лиш одне маю бажання — аби її подальша доля склалася щасливо і в особистому житті також. Якби ж не зустрічались їй більше ніякі покидьки!..

Кулак по енерції гепнув з усієї сили по металу, але завити закортілось не від болю фізичного, а від душевного. Він мене вже настиг і ніяк не втекти від цього.

Та я намагався! Майже ніч не спав. Її в своїх обіймах оберігав та цілував, таку юну, безтурботну, красиву... Ще й гидка на думку спала гадка, що ті скотиняки до неї свої пальці сунули! Як добре, що я відчув нагальну потребу в її порятунку. Весь час доля ніби підштовхувала мене в потрібне місце і час, аби я зміг вберегти її... для себе.
Дикість. Врятував від одних, щоб стати головним... вбивцею її почуттів. Вона ж вже завтра ревітиме і жалкуватиме у скоєному!

А я вже почав. З цією метою і вибіг раніше прожогом з квартири о п'ятій ранку. Біль душевний проштрикував бочину, серце та легені, але я біг, не відчуваючи ніг. Продуктивна пробіжка.

Гей, слабак, хоч спробуй заглянути в її очі! Смикай ці двері, спровокувавши домофон і гайда до квартири. Дочекайся поки вона прокинеться, збреши їй, що все буде добре і зроби те, про що мріяв роками. Це ж так просто!

... Було б так просто, якби не так печально... Вимушені дії. Вистраждане життя. Мабуть, з кожним таке траплялося, коли образа від поганого вчинка викликає гострий біль. Коли в тебе забрали те, чим дорожив найбільше і замінити втрачене нічим не можна. Коли ти прагнеш відновити справедлість, адже тобі "пощастило" зустріти негідних людей на шляху, котрі і забрали найдорожче, які завдали болю, і яким ти від всієї душі бажаєш помститися.

Це бажання з'являється різко й безповоротньо. Воно сіє насіння, які проростають в тобі швидким темпом, особливо, якщо ти поливаєш їх сумом, спогадами, каяттям бездіяльності в момент втрати. А коли емоції та почуття провини гаснуть, все одно залишається велике розлоге дерево на місці насінин. І добре, якщо його коріння не встигло захопити тебе повністю, бо якщо це сталося — вважай себе загубленим. Бажання помсти стало метою твого існування.

Дощ потроху вщухав, а я так і стовбичив біля під'їзду. Зненацька двері відчинились з іншого боку і звідти вийшла сусідка, а мої ноги та руки автоматично відскочили на кілька кроків назад. Сусідка в роках з-під лоба зиркнула та й пішла на лавку зустрічати своїх подруг, які от-от почнуть приєднуватись до неї на їх місці зустріч. Залишатись під під'їздом стає небезпечно. Отже треба шурувати додому, до хати, до моєї Мишки. Досить роздумів. Як буде, так і буде.

Швидко піднявшись в квартиру, тихо розуваюся і ще тихіше ступаю. Під лопаткою зацокало бажання побачити її. А як же наслідки? Не мають значення. Зараз хоч побуду з нею.

Розмрівшись ще трохи простежити за сплячою красунею і пробудити її поцілунком, несподіванно не знаходжу її у спальні. На дивані ще простежується зім'ята білизна і одяг дівочий розкиданий точнісінько так, як це зробив я вчора, але її не було.

Чортівня якась. Чи підтвердження, що всього цього часу несамовитого кохання і божевільно неприпустимих дотиків, заборонених прийомів пестощів не було?!? Невже наснилося?

Так я й застиг на порозі спальні. В хаосі думок жодна з них не вгамувала б мене зараз. Жодна жага памсти навіть не цікавила мене. А це щось із надзвичайного. Тільки вона і її місцезнаходження — ось ключове питання, не знаючи відповіді на яке я можу з легкістю втратити здоровий ґлузд...

Зачиняю двері кімнати, ще не встигнувши віддірвати від них пальці. Перша думка — обшукати всю квартиру, а потім район. Друга — звинуватити себе у безвідповідальності та егоїстичності, бо поки я загоював свої душевні рани та запевняв в тому, що для мене розлука з милою дівчинкою не біда — з нею щось сталося. І чим я думав, коли залишив її саму в квартирі? Женя повернеться лише близько п'ятої вечора — сьогодні він знову проводить час зі своїми друзяками і десь відпочиває у свій законний вихідний.

Ноги несуть на кухню. Зрозумівши, що там порожньо, відчуваю порожнечу і в душі, разом із впевненістю, що я повний йолоп. Розуміння, що втрату своєї дівчинки не переживу і що без неї мій світ занурюється в темряву, а з нею освітлюється неонами — проштрикує серце і кидає якір десь в глибині душі, звідки я дістаю зізнання.

Я кохаю її. Встиг за недовгий час, поки ми знайомі. Встиг і згоден вже їй, а чи й взагалі всьому світу в цьому зізнатися, з однією тільки умовою — аби з нею нічого не трапилося. І як я хотів її вберегти на відстані? Треба не залишати її саму ні на хвилину.

Двері до ванної кімнати не піддаються моїй руці. Знов заклинили?!? З ними таке трапляється, тому смикаю сильніше та більш різко. Нервова система вдається до нагальної потреби у викиді кортизолу. Треба її знайти! Треба вберегти її від поганих людей та негараздів!!!