11.1. Мишка

Ситуація виходить з-під контролю. У всякому разі з мого контроля. Знов на мене чекає фотосесія. Чи ні? Зі слів Руслана не втямила. Ну не влаштує ж він побачення з тим вінірним чудовиськом прямо зараз?

Але ж куди він вже вдруге за ніч десь зникає?!? Навіщо? Припаркував авто під темними вікнами багатоповерхівки (начебто це не той будинок, в якій знаходиться фотостудія Фотографа), залишив мене замкнутою в автомобілі, а сам пішов! Повернувся через хвилин п'ятнадцять, вигороджуючись тим, що забув телефон, наказав сидіти тихо і не рипатися, а потім зник в нічній темряві.

Через тоновані вікна нічого майже не можна розгледіти в такій пітьмі. Та я й не напружую свій зір. Зручніше вмощуюсь на сидінні, скинувши підбори з десятисантимертовим каблуком, та підбираю ноги під себе. Вечір видався не легким та й прокинулась я рано, хвилючись за свій початок "фальшивої модельної кар'єри". Думки лізли в голову нав'язливими та кусючими мурахами, але очі все одно зморено злипалися, наче зіпсовані шматочки сиру.

Весело ж розпочалося моє день народження! А Руслан і не привітав. Та він не знає про це. Я нікому не говорила про своє свято. А ще не планувала ніякого свята. Метою дня був іспит та відпочинок після нього. І ніякі зустрічі з багатими дядечками у цей відпочинок не входить, а тільки сон і нічого більше. Зайвого спокою мені не завадить останім часом. Якби ж не Руслан та зустрічі, вже б прямо зараз і заснула!

А Михайло б мабуть не став домовлятися так швидко за зустріч. Михайло взагалі інший. І в розмовах, і в позиціях своїх. Та й його вплив на мене відрізняється. Якось у його присутності я змінююся. Не можу пояснити яким чином.

Спогади пов'язані з цим, помітно старшим та досвідченішим за мене, чоловіком розслабляють тіло. Він колись пообіцяв мені, що ніхто не зможе завдати мені шкоди, поки він чи Руслан поряд зі мною. Хоч, по факту, ні того, ні іншого поруч зараз не бачу, але все-таки, вони контролюють справу, то ж нічого страшного не станеться.

Згадавши Михайлові слова, не обійшлося без згадок тих подій того вечора. Готель. Ми під відкритим небом. Ми в номері. Його губи торкаються моїх. Його груди дихають впритул з моїми...

Згорнувшись калачиком виснажено позіхаю. Не можу стриматися. Голова важка і вже клюю носом. Засинаю. Спогади перемелюються блендером разом з дрімотою...

Ось я йду вулицею і дивлюсь під ноги. Ось в очі трапляється чоловіче взуття. Ось Михайло усміхається. Ось він мене цілує і вулиця навкруг нас, залита літнім сонцем, враз тмяніє і її затягує під своє крильце ніч... Руки Михайла, дужі та теплі, торкаються моєї талії, спини. Мені стає тепліше і набагато комфортніше. А ще впевненіше.

Він бере мене на руки та несе, зморену, босу, кудись в далеке майбутнє, яке знаходиться під його контролем. Іноді він зупиняється і цілує мене. Пристрастно. Солодко. З почуттями. Ніжність котиться тілом, як його долоні по моєму волоссю.

Раптово хтось хоче мене в нього відібрати! Мене підхоплюють чиїсь інші руки! Білі вініри сяють не гірше місяця... Я пручаюсь і починаю плакати. Мене викрав Містер Х і тепер шепоче, що я буду його. В чоловічик руках букет лілій, який він вкладає в мої долоні, але я з усієї сили починаю гамселити ними мужика по обличчю, що в нього на щоках та носі з'являються цівки крові, які капають на рівні ряди білих вінірів.

Мені стає дедалі страшніше. Я хочу втекти і розвертаюся на 180 градусів, але викрадач утримує мене за довгу чорну сукню в дрібну квіточку... Зненацька мене знову підхоплюють на руки і несуть кудись. Здається в якийсь під'їзд — темний, непривітний, в якому тхне сечею та котами.

Сльози неконтрольовано стікають на підборіддя, а я все намагаюсь пручатись. Та чоловічі пальці хочуть витерти ці солоні краплі. До речі, вони теплі і заспокоюють.

— Це я, Мишко. Заспокойся, — шепоче мені на вухо чоловік, і від цієї інтонації мене знову відвідує спокій. Я припиняю чинити супротив і зручніше вмощуюсь клубочком в його руках.

Якимсь чином навколишній простір знову залило яскравим денним сонцем і образ чоловіка, його непохитність розуміючого погляду та чутливість вуст, викликає бажання знову і знову його цілувати. Я тягнуся своїми довжелезними пальцями до його обличчя, проводжу по щокам з дводенною щетиною, яка так приємно лоскоче долоні. Від задоволення закриваю очі.

Надзвичайно реально в ніс потрапляє аромат Михайлового парфюма. Всюди, де він з'являвся, завжди виникає цей запах. І він мене лишає розуму, бентежить. Чорт, та цей аромат нереально реальний на всі триста відсотків! І мене так тягне до його власника. В подушечки пальців впиваються гострі волоски на чоловічому підборідді. Намацую пухкі вуста. Хочу до них доторкнутись не тільки руками.

Від почуттів, що мене переповнюють, стає неймовірно спекотно. Спочатку страх, а тепер збудження змушує серце калатати так, як ще ніколи раніше. Дихаю часто і хочу більшого...

Аж раптом, звідкіллясь узявся кашель. Та не мій і не мого рятівника, котрий приходить на допомогу навіть у снах! Адже це сон? Не міг мене ніхто викрасти! Не могла я знову цілуватися з Мішою! Адже так?!?

Ще й мої очі заплющені — чомусь приходить таке точне й безапеляційне розуміння в мою голову. Але я все-одно відчуваю щетину своїми долонями та вдихаю приємний чоловічий аромат в якихось кількох сантиметрів від мене.

— Ого! Сценарій мав би бути трохи іншим, — чую знов звідкіллясь поблизу, але наче здалеку.

Швидко розплющую очі. Штучне кімнатне світло осліплює мене, але більше нього вражає мій зір чоловіче, нетямуще обличчя, яке я тримаю у своїх долонях!!!

Міша зовсім розгублений. Я ще не бачила його таким. І від моїх губ до його зовсім трошки. Кілька сантиметрів... Було.

Звичайно, я відсахуюсь від нього, як ошпарена окропом. Під собою відчуваю м'яку та шовкову... постіль?!? Це ліжко?!? Я що, дійсно спала і то був сон, а зараз я прокинулась?!? Але руки Михайло дійсно торкаються моєї талії.

— Вибач, я мабуть, тебе розбудив світлом. Треба було вимкнути, — заговорив він поспіхом, помітно занервувавши. Та й мені, відверто говорячи, нервувати довелося.