9.2. Мішка

Коли я повідомив про фотосесію, очі нещасної треба було бачити! Округлилися й мало з орбіт не вилізли. Та вона трималася мужньо — ковтнула слину й мовила спокійно:

— А це також обов'язковий пункт моєї місії? — мовчки киваю головою на її питання.

— А контракт треба якийсь підписувати чи ні? —навела свій погляд на мене, ніби приціл рушниці. Ось тут треба обережніше, а то ще вистрелить чи втече... Щось схиляюсь до останнього.

— Ні. Один дзвінок твої очі осліплять камеру... чи навпаки.

Проте — я помилився. Не минуло й пів години, як везу її через все місто до нашого Фотографа. Виявляється, домовитися з людиною легше, якщо пояснити їй все чітко та докладно, а не говорити манівцями чи силоміць навішувати повинності.

— Ти сьогодні здивувала мене. Сама прийшла. Добровільно погодилася, — не зводячи очей з дороги, звертаюся до пасажирки праворуч.

— Ваша справа благородна. Начебто. Звичайно, можна б було розібратися, яка конкретно твоя зацікавленість в цьому, але... — мовила натяком Мишка й далі зачаїлася, очевидно, що чекаючи на добровільну розповідь.

— Так чи інакше, ми всі постраждали від дій того бісового... — так, тримайся Міха, дама в салоні, вважай, що дитина, то ж не лайся. — У Руслана після зустрічі із, сама розумієш з ким, померла дружина... Той мерзотник взяв її силою, після чого жінка Руслана не змогла прийнята свою власну зраду й наклала на себе руки.

Боковим зором помічаю, що Мишка аж зблідна. Не очікуванно, еге ж? Але продовжую випуск зворушливих історій.

— Нонна постраждала від його рук особисто. Повелася на залицяння, дорогі подарунки, а потім... вона три дні просиділа в якомусь підвалі. Знаходилась в розшуку. Дивом втекла звідти самостійно. Справу добровільно не розголошувала. Так все й зам'ялося, а вона... Захопилася антидепресантами, наркотиками. Навіть змінила орієнтацію.

— Ого, — лиш змогла видавити з себе дівча, спрямувавши погляд десь собі під ноги. — Але ж ви... Я бачила... Вона тебе кличе Міхаельчик, а не Мікеланджело, як інші друзі. Це знак чого?

Легка усмішка торкнулася моєї душі. Я їй тут про важку долю, а її цікавить чи зустрічаємось ми! Ну справжня жінка! Ще й, борони боже, закохана. Золотце й тут перемогла, бо заявила мені на вушко, аби берігся дівочих почуттів. А Нонна експерт із закоханих поглядів, до речі! Ще й запевнила, слідкуючи за реакціями Мишки, що дівчисько лише ради мене погодалася прийняти участь в нашій операції. Треба буде перевірити цю теорію.

— Ми знайомі з нею вже сто років. Росли в одному дворі, поки наші батьки були одного соціального прошарку. Так і з'явились наші вуличні назвиська Золотце та Міхаель. Потім же малий бізнес її батька різко пішов вверх і вони переїхали. Та ми все рівно підтримували зв'язок. На деякий час, щоправда, губилися. Після останньої такої "загубленності", я зустрів свою подругу в клубі, повному диму, з передозом. Обожнюю рятувати людей з того часу. Особливо в клубі. Особливо дівчат, — додаю жартома, після драматичної історії, яку не розумію, чи оцінила Маша, чи повірила в неї взагалі, тому додаю. — Таким чином мене з Нонною пов'язує багато чого в цьому житті, але точно не любовні стосунки.

Зізнаюся, бо ж тямлю, що Нонна й сама не цурається своєї любові до жінок, тож може проговоритися про це з Машею при зустрічі, або ж взагалі... зажадає Машу, як свою... Ні, чомусь й думати про це не можу. Аж бридко. Хоч і поважаю свою подругу, але її вподобань ніяк не прийму.

— А на вечірках вдавати пару — це заради справи? — питає стурбовано, а дочекавшись мого підтвердження у вигляді кивка головою, обережно й далі жбурляє своєю допитливістю. — То ти з Же... — але різко замовкає. — Втім — куди це я носа встромляю. Вибач. Просто хоча б натякни, від кого можу прочуханки отримати, якщо раптом...

— Якщо раптом поцілую тебе, аби ти замовкла? — договорюю замість Мишки, посміхаючись й вагаючись, чи варто їй розповідати, що одинак — моя доля? А може?.. — З Женею я б тобі не радив перетинатися. Хоча б через те, що він не любить сторонніх в квартирі. Як це пустив тебе сьогодні на поріг — диву даюся. Зазвичай, цей кульбабо-хлопець, наче скажений пес на прив'язі — за ноги хапає й до кісток гризе.

Щось мені дуже сміятися закортіло. Аж перебір. Та як казали мені в дитинстві — не смійся, бо будеш плакати. Тому й стримуюсь, аби не зареготати в голос. Але те, як я власним же язиком щойно зробив із себе та Жені пару геїв — не може не лоскотати уяву та мої гумористичні рецептори. "Кульбабо-хлопчик" — треба тепер охрестити свого троюрідного брата саме так.

— Ясно, — підсумовує, чи то зморена, чи то засмучена, Мишка, але не припиняє свої питання. — Так а яка тобі користь з цієї справи?

— Така ж, як і в інших. Помста, — ну от — посміявся, а тепер час плакати. Настрій змінився за секунду.

— Ти також ходив на побачення з тим меценатом?!? Чи твій ... чи твоя... чи як там...

Гіпотеза Мишки зараз би мене знов добряче повеселила, якби ж я вже не впав в стан глибокої задуми та жалю. Не вміє Мишка бути толерантною. Як зачепить своїм хвостиком — так і впадеш. І добре, якщо виявишся золотим, чи сталевим яйцем, а якщо звичайним — то вже тухла справа. Рятувати пізно.

— Розповіси чи секрет? — все не йметься їй.

— Не секрет, — витримавши паузу наважуюсь розповісти, намагаючись контролюючи ситуації, як на дорозі, так і в своїй бунтуючій душі. — Цей падлюка вкоротив віку одній моїй близькій людині, — шкіряне кермо впивається в пальці, бо впираюся в нього з невимовною силою, але шкіряний виріб ріже не руки, а серце, при згадці тих подій. — Нею була моя сестра. Її також звали Марія... Судових засідань було багато та вирок один — нещасний випадок, через який дівчина випала з вікна.

Чомусь, після такої сповіді, моя пасажирка замовкла. Можливо вона співчувала мені, але я занурився у спогади, то ж мені не було ніякої справи до того, чому мовчить Мишка. Мовчить і добре. Менше запитань і більше спокою.

В тиші ми доїхали до пункну Б, тобто під'їзду фотостудію нашого Фотографа. В тиші і чекали на виклик. Він мав зателефонувати і відчинити домофон, як звільниться. Та хвилювався не через це.