7.1. Мишка

Кавуни ж ви недоспілі! Шо за маячня сниться мені?!? І ніяк прокинутись не можу — мізки, неначе сир в мікрохвильовці, плавляться й розтікаються по черепові.

Спочатку снилось, що я в диво-країні. Там літали гіганські горобці й гуділи бджоли в різнокольорових вуликах схожих на планети. А я була метеликом. Спочатку маленьким, тільки-но випурхнувшим з кокону. Ще й так випурхнула, що мало крильця свої не обламала! Але нічого — літати я все-таки навчилась, бо в мене була мета.

Коли я була ще в коконі, місцева чаклунка гучно оголосила, що проводиться конкурс на фею. Хто першим знайде единоріга й поцілує його — той стане першою феєю в диво-країні.

Окрилена, в прямому сенсі і в переносному, я шукала единоріга всюди! І тільки якісь пегаси заважали цьому... Але — диво сталося і единоріг був майже поцілованим мною! Якби не пегас... Мабуть, він хотів першим поцілувати единоріга й стати феєю. Та дзуськи! Він потрапив у СІЗО, а мене король місцевих коників стрибунців нагородив почесним титулом... винищувачем пегасів, за пильність та чітку соціальну позицію, адже я перша заверещала й викликала поліціантів шершенів, які й забрали пегаса-порушника. За правилами диво-країни не можна перешкоджати чужим поцілункам.

Тепер я мала свій палац і в мене навіть була прислуга! Щоправда, нею були жуки-гнойовики й один з них весь час хотів вкласти мене спати... А після мільйонів безуспішних спроб — він почав мене домагатися. І ось тоді — на допомогу вкотре прийшов... Михайло.

Ми знов говорили і наминали окрошку в його в кімнаті, проте... він почав белькотіти щось за контракт, борги і те, що він зробить зі мною нечуване. Я, як і тоді в готелі, перечіпаюся й падаю задки на ліжко, а він летить слідом. За декілька секунд ми вже пристрастно цілувалися... здається вічність.

Цей сон ніяк не закінчується й досі. Я вже й очі розплющила і відчуваю, як голова крутиться і шлунок ниє та перед очима вид на Михайлову кімнату і він... стоїть над моєю душею. Лише в одних штанях і з голим торсом.

— А чого... не цілуєш? — питаю, потягнувши до оголених грудей рукою, і розумію... що свій голос чую, як в реальному житті та й язиком доводеться ворушити.

— І тобі добрий ранок, а точніше обід. Нехай інші цілують — я не буду, — озивається до мене марево, остаточно розганяючи дрімоту, а потім йде розтуляти штори.

Протираю очі. Я що — не сплю?!?

У мене дежавю — стан незадовільний, здається, температура, в шлунку зрадницькі грім гримить, а я розляглася на Михайловому ліжку... Ще й він, наче у моєму сні, напівоголений. От тільки я в своїй сукні цього разу, а не в його футболці.

Ох, черешеньки, які високо поспіли на гіллі! Що за ігри моєї фантазії?!? Не хотіла ж вже з цим умовним рятівником перетинатися. Насолити йому кортіло та й ігнорувати думала, на Дена промінявши ті всі "борги" й "прохання".

Дідько, все шкереберть! Нічого не вийшло! Сама ж і напоролася на Михайла, а Ден... А Ден взагалі виявився далеко не янголом... І як я могла закохатися в нього?!? Мабуть, тому що ніколи не спілкувалися.

От так завжди — закохуєшся в образ, а не в людину, як вона є, а потім терпиш непосильні тортури... і знущання через прояв своїх почуттів... Ну як я могла тієї ночі кричати на весь голос, що ХОЧУ ДЕНА?!? Тепер зрозуміло, через що та клята увага всіх, кому не лінь, і Денова, і Карини в тому числі...

— Гей, Мишко, голодна? — озивається до мене Міша, стоячи на порозі кімнати. — Пішли на кухню. Окрошки цього разу немає, але є смажена картопля.

— Та хоч би смажені хрущі були чи смажені жирафи — зараз я з'їм все, — зізнаюся, бо дійсно шлунок верещить, як місячне немовля.

— Тільки ж мене не з'їш, вовчиця, а все інше можна, — сміється Михайло й дає наказ йти за ним.

На його кухні ще не бувала. Тут затишно. Пахне свіжою зеленню й копченими ковбасками, які знайшлися потім у моїй тарілочці вперемішку з горою картопельки. Ну як "з горою" — тієї гори на два зуби мені виявилося.

— Ще порцію? — питає господар, а я дивуюся своєму звіпському апетиту. Зазвичай такі порції, яку я щойно вперла в себе, я й за день не з'їдаю.

— Таке враження, що я не їла кілька днів. Скільки часу я проспала? — наважуюсь на питання, але не те, що дійсно мене цікавило.

— Всього лише годин п'ятнадцять чи близько того.

— Нічого собі! А я думала, що це твоя картопелька апетит скажений наганяє. Смачно готуєш! — зважуюсь похвалити чоловіка, нишком спостерігаючи за ним.

Йому пасувала щетина. Минулої нашої зустрічі він був ідеально поголеним і його обличчя здавалося мені дещо молодшим. Зараз же на мене дивився поважний чоловік, суворий і впливовий на вигляд. З таким вже й не посперечаюшся, як минулого разу біля готелю.

— Та ні. Цього разу не я готував. Хоч і кажуть, що найкращі кухарі чоловіки, але таку смакоту в цьому домі готує лише одна жінка, — подає частування й приголомшує мене відповіддю.

— То ти не сам мешкаєш тут?!? Йой, а я в тебе оце ночую. Не з власної волі, звісно. Як до цього ставлиться... — язик не повертається сказати "твоя дівчина".

— Так, не сам. Та Женя знає. Вже знає про тебе. І цілком адекватно це сприймає.

Всі слова і думки начисто покидають мою голову. Навіть уявити не могла, що він відповість щось подібне. Що це за стосунки у них такі???

— І знає про те, що?.. 

Дійсно, дежавю. Як і в першу нашу зустріч, очі самостійно зариваються, як раки у пісок, тільки у підлогу, і не можу навіть слова сказати. Згадки про те, що я цілувалася з цим чоловіком яскравим спалахом замиготіли перед очима.

— Женя знає тільки те, що потрібно. Але це не має значення. Бачу, що ти вже прийшла до тями, тож не буду тягнути час. Маю дещо тобі сказати. Між нами не може бути... ніякої співпраці. Можеш забути за борги — ти нічого мені не винна і ніякого контракту, ніяких прохань, яких ти й так не збиралася дотримуватися, не було й не буде.

Оце так! Небачине щастя впало прямо з неба. Все-таки, соромно йому перед коханою дівчиною і не хоче мати зі мною ніяких справ, щоб уникнути ревнощів.