5.2. Мішка

Все йде за планом.

Окрім поцілунку, котрим зараз я ніяк не можу насолодитись. Вже вдруге імпровізую, бознай що уткнувши. Крайній випадок.

Та вона сама напросилася! Можна було і більш дипломатичними шляхами дійти згоди, так ні — треба вчинити казна що, покататися на емоційних гойдалках, перш ніж...

Ні, не правда. Нічого я до неї не відчуваю!.. Окрім бажання ніколи не відпускати її зі своїх обіймів і вічність насолоджуватись палкими поцілунками...

До речі, цілуючись вдруге вона почала проявляти більшу активність і потроху привчається до рухів. Вміла учениця. Швидко вчиться. Розжарені дівочі вуста розтулюються і звабливо, неначе пластилін, обліплюють мої своєю вологою.

Треба зупинитись. Вражий син, а щоб тебе чорти схопили! Руки хвацько стискають її талію і вивчають дівочі вигини через тонку тканину цупкої сукні. Та й вона сама, ця тихенька, скромна, але прутка, Мишка, піднялася своїми кінчиками пальців моїми грудьми верх по шиї, обмацала мої щоки та підборіддя й тепер вцепилася в мої плечі, що й за ноги, мабуть, не віттягнеш.

Все йде за планом.

— Нащо ти готова заради мене? — різко відсторонившись від неї, задаю питання руба.

Цим я плутаю її, й без цього зацюкану... точніше заціловану... точніше... Ай, Йосип драний! Зовсім дівчину затуркав. Й сам мало не загубився і не зіпсував все. Більше не імпровізую. Мабуть. Але, як карта ляже.

— Точніше, на що ти згодна, аби віддати борг? — піддаю питання корекції.

— Я... На що... Я на... — белькоче, ніби двохрічна дитина, котра тільки вчиться розмовляти.

Та в неї аж коліна затрусилися! Втративши мої обійми, привабливе дівча мало не захиталось. Мабуть, різко відірвав її від себе. Довелося знов зловити тонку талію, аби уникнути її падіння.

Оце так реакція на мене! Не знав, що я такий звабливий. Так можу й корону самовпевненності натягти собі на маківку, якщо вона й далі буде так реагувати. Треба щось з цим робити. Скоріше. Наприклад... знов поцілувати?

— Досить! — випереджає мене й сама відсахується, не зважаючи на ймовірність падіння. — Це безглуздя. Шаленство якесь! — заторохкотіла, все ж встоявши на ногах. — Ти маєш дівчину! Навіщо це все?

Твою ж... на ліво і на право! Мишка пручається, як справжня.

А хоча... Все за планом. Продовжуємо операцію по налагодженню взаєморозуміння.

— Ти така гарна, Мишко. Ти мені подобаєшся. Не можу думати ні про що інше, коли ти поруч, — згадавши юність, романтично шепочу брехню... Насправді, часткову брехню.

Вкотре за сьогодні мої руки потягнулися до тендітного тільця шатенки, а вуста поспішили бути ближче до її солодких. Проте, не все так швидко. Я лиш навис над нею, поєднавши наші дихання та погляди, таким чином отримавши тимчасову владу над її свідомістю. Вона знов затремтіла, хоч і не до кінця підкорялася мені. Бездумне тяжіння, що було між нами хвилину тому, поступово слабло, але ще діяло, як не як.

Ми тяжко дихали. Вловив себе на думці, що хочу ще поімпровізувати з її ласими вустами, а в її широко розпахнутих очах вгледів, що й вона завагалася і не поспішає цього разу тікати, як молоко з киплячої каструлі.

— Мишко. Ти хочеш, щоб я пішов? — згадую за план дій та слів і дотримуюсь його, хоча питання не в моїх інтересах і навпаки треба було робити, аби такого не сталося. — Ти хочеш, аби я пішов і залишив тебе у спокою чи хочеш, щоб я залишився з тобою?

Вона довго, як мені здалося, мовчала. Лиш ворушила своїми губами й ділилася своїм гарячим диханням зі мною. Та й я сам не стидався обпікати її щоки, вуста, підборіддя своїм, відчуваючи себе якимось драконом, якого вона боялась і водночас пристрастно... бажала... Якщо я вірно розтлумачив її поведінку і погляд.

— Ти маєш дівчину! — а ні, помилився — вона бажає позбутися моїх обіймів, з яких зненацька випурхнула горобчиком. — Коханку з мене не треба робити! — зовсім збила дихання й говорить так швидко і важко, ніби втікала від зграї вовків.

— Зая...

— Так будеш свою дівчину називати! — перебиває, не даючи сказати й слова.

А вона краще, ніж я думав. Вона неймовірна. Якби я зустрів її раніше, можливо б я й не міг оцінити всю її красу тіла і душі, стійкість характеру та вірність своїм принципам, але б точно міг би не помилитися. Якби ж я зустрів її раніше, то міг би не скоїти багатьох помилок, бо ж вона б була зі мною поруч. Ось заради якої дівчини хочеться робити життя кращим. Ось з якою дівчиною не страшно ризикувати і сміятися з невдач та радіти успіхам.

Вона надійна... А ще невинна і водночас понад міру гаряча. Їй немає рівних. Вона на вагу золота. Діамант.

— Мишко...

— Я Марія! — знов перебиває. — Досить дурних прізвиськ!

— Добре, будемо без слів.

Я навмисне ринувся до неї, даючи зрозуміти свої подальші дії і бажання — знов заволодіти її тілом. Але вона відступилася і витягнула руку вперед, так, що я носом вперся в її ніжну долоньку... Довелося зупинитися... Як і мало бути за планом. А втім, треба вдавати, що для мене це несподіванка.

— Взагалі ніяк не будемо.

— То ти хочеш, щоб я пішов? — питаю, загадково усміхаючись, але вона мовчить, ще не приборкавши своє дихання. — Ти хочеш, аби я пішов зараз же? — ще раз повторюю свої слова, вказуючи на двері.

Її губи сіпаються. Вона й хоче щось сказати, але бачу, що не може. Не може переосилити себе. Це викликає мою усмішку. Її потуги протистояти мені лиш дають мені впевненність, що все йде за планом. Але для повного щастя, треба щоб...

— Хочу, аби... ти пішов, — невпевненно шепоче саме те, що я так хотів почути.

— Добре, я піду. Але, — починаю виконувати наступний пункт плану. — Але як же борг?

— Кажи, які умови, — переплела свої руки, мов коси, дівчина з очима кольору смарагду.

— Ти віддаси мені борг за порятунок, якщо погодишся на наступні умови. Ти не маєш права відмовити мені.

— Тільки не... — бачу у смарагді зляк від її здогадок.

— Без інтиму. За це не переймайся, — заспокоюю і радію тріумфу, який ось-ось настане. — Я піду зараз же, якщо ти погодишся і... — рука вже дістає з мого широкого карману у джинсах білий лист, — підпишиш контракт.