5.1. Мишка

— Що? — перепитую, щільно звуживши свої очі.

— Мені потрібне твоє тіло, Мишко. Що тут незрозуміло? — фиркає й підходить ближче.

— Але ж, ти сказав, що ніяких сюрпризів в номері і що ніхто мене не буде...

— Чіплятися ніхто не буде, — встигає першим виказати свою думку, не даючи мені, ні слова, ні часу на думки. — Просто виріжуть твою нирку та й все!

Краманьйонці ж ви печерні! Святий царю небесний! Що ж коїться в світі? Мої обидві нирки завертілися дзигами у мені і зашипіли скаженими котами. Щось не бажають вони такої долі для себе.

— Нирка за порятунок?

— Так. Ціни на паливо бачила? А на харчі? То ж порятунок, неодноразовий, дорого коштує. Але це й так, зі знижкою. Зазвичай з тих, кому я допомогаю, шкури здирають. Але ж ти не шкура дірявоголова. А тільки шкури борги шкірою віддають, — весело посміхається й жестикулює, ніби клоун, але мені щось не до сміху. — Тільки ж ти не біжи нікуди!

Ковіньки твоїй матері! Помітив все-таки, що я задню здаю й вишукую очима напрямок, в який краще побігти вітром, щоб за мною аж свищало. Страшно до чортиків, ще й не знаю, хто бігає швидше чи я, чи цей Міша, вовк в овечій шкурі...

— Не біжи, сказав!

А пізно! Вже дременула, що й у роті пересохло! Серце каталає, тіло легкою тряскою затанцювало, а дихання й зовсім перейшло в аварійний режим, як і мозок!

Аж, гульк! Щось накинулось на мене! Важке таке й тепле. Руки мені скрутило й позбавляє можливості бігти.

— От же ж, рекортсменка з човникового бігу! — притиснувши мене всю до своїх грудей спиною, говорить Михайло на вухо, що я мало не оглухла! — Сказав же, не бігти! Я ж пожартував!

— Відчепись від мене! Руки геть! Без мого дозво... — пискляво завизжала, намагаючись пручатись, поки мозок екстрено опрацьовував його останні фрази. — Що ти сказав?.. — захекуючись, зупиняю всілляки рухи свого тіла до остаточного прояснення ситуації.

— Я жартував!— розвертає мене до себе, але досі щільно притуляє. — Та жарт зі шкурами тобі, вочевидь, не сподобався.

— Ти йолоп неадекватний?!? — ніяк не приборкаю свою емоційність.

— Перевірив, що ти мені не довіряєш і боїшся, все-таки. При першій нагоді втекти бажаєш, Мишко. А я хочу, аби між нами було взаєморозуміння.

— Чому ти мене постійно кличеш Мишкою? Я що тобі, маленька сіра пронира, яка гризе до дірок старі лахи? — гидую його люб'язністю, дійсно ще не припинивши ставитися до нього з побоюванням. 

— Ні, не тому. По-перше — Мишка схоже із Машкою, але звучить навіть трохи лагідніше. Ну і ще, тому що ти завжди намагаєшся втекти. Спочатку з моєї квартири шмигнула мишкою, потім з вечірки, а зараз вже двічі... — чую, що голос його тріскається, як сухе гілля й прискорюється дихання. — Оце, думаю, невже тільки поцілунок вгамує тебе?

Тільки зараз розумію, що цілу хвилину вже прикута до нього його ж дужими руками. Відчуваю, через тонкий одяг, кожний сантиметр його торсу. Пружні м'язи приємні на дотик і немає снаги і жодного хотіння від них огинатися. А я мало не зреклася від його присутньості своїм бігом допіру.

— Можна просто не жартувати так ідіотські. Чи в тебе мета довести мене до інфаркту?

— Відсутність жартів і є шлях до твоєї довіри?

Рятівник, який мене лякає, але зараз, чомусь, приваблює, опускає до мене свою голову. Недолуго ухиляюся від його нахилу. В цю мить здаюсь собі метеликом, якого спіймали спритні долоні. Це пастка — не інакше. Таке враження, ніби мої крильця відірвали і все — я знемогла.

— Не жартувати, говорити правду і тільки правду і не знайомити ні з ким.

— Ще скажи, що борги не навішувати і на руках носити, оберігати, — торкається губами кінчика мого вуха його шепотіння спричиняє вибух ніжності в моїй голові.

— І це також. І... І не вплутувати в пригоди, — додаю, поки тиск підвищується й віддає гупотінням у скронях.

— І бути завжди поруч? Твоїм... — ледь розчула його слова, але не розумію досі їх сенс.

— Моїм? Моїм рятівником? — через те, що я підняла погляд на нього, мої вуста ледь не опинилися на його. — А я хто тобі? Нащо мене рятуєш? — знаходжу до чого присіпатися аби... не закохуватися в нього, й вимовляю думки в голос, які вже мучали мене всяк час, коли він поруч.

Близкість хвилює і бентижить. Пульс зашкалює за допустимі норми й виводить з ладу всі органи, що відповідають за контроль поведінки. Ні бельмеса не розумію.

Він чуттєво торкається моїх губ своїми й залишає на них звабливий післясмак. Навіть шкода, що все відбувається швидко. Довший поцілунок мені сподобався більше, ніж цей, секундний порив.

А чи він взагалі був? Може мені здалося? Чи, можливо, це сталося випадково? В темряві не помітив та й наткнувся... А зараз випускає зі своїх тенет.

— Ходімо, — гукає за собою, послаблюючи свою хватку й залишає лише одну мою руку в своїй теплій долоні.

— Куди? — здається, я втратила зв'язок з реальністю. Де ми? Хто я?

— В готель пішли. Проведу тебе до твого номеру. — Точно. Готель. Борг. Страх. Жарти. Поцілунок... А тепер мою руку туго тримає його рука. — І ще раз наголошую — я зичу тобі добра. Я не дозволю нікому, поки я або Руслан, поруч з тобою, шкодити тобі. Якщо хоч одна твоя волосина впаде від рук якогось поганця — він матиме справу зі мною.

Я йду за ним і з ним в один ритм. Наші плечі раз у раз чиркалися один об один, від чого легкий вітерець незнайомих мені почуттів торкався серця.

Я остаточно повірила кожному його слову. В щирості цього чоловіка не сумнівалася більше. Заради цього, аби відповісти добром на добро, можу й Руслана потерпіти час від часу, і в готелях якихось поночувати. От тільки, до іспита вже готуватись не буду. В голові шумить від надмірності пережитих емоцій та вражень, але це й стало найкращою колисковою для мене цієї несамовитої ночі.

— Вибач, що втікаю, не розібравшись в ситуації. Просто мама завжди говорить, що всі чоловіки козли і хочуть лише одного. Звідси й недовіра до малознайомих, — чомусь кортить поговорити з Михайлом по душам, поки ми йдемо сходами та коридорами приміщення з білими стінами та тьмяним освітленням.