4.1. Мішка

Ще один день, відверто кажучи, йде на дно каналізації... І я разом з ним.

Ну де ця біла смуга мого життя? Коли настане? Наче вже ж все владнав. Знов віддав те спіймане нещастя в руки Руслана й гадав, що хоч тепер зможу відпочити. Але ні — о другій ночі, коли моя голова вже встигла торкнутися подушки, пролунав дзвінок.

— ЧП, друже, рятуй. Вона відмовляється говорити на тему подальшої співпраці. І в готель не хоче, бо гадає, що там на неї чекає якась підстава, — емоційно скаржиться Руслан.

— Ну і який з тебе, до чорта, менеджер, якщо ти не можеш порозумітися з підопічною?!?

— Давай без повчань! Краще приїзди й поговори з нею. Я тут безсилий.

— Мені от цікаво. Коли в тебе будуть діти, ти так само будеш мені дзвонити і просити допомоги, щоб змінити підгузок? Мої послуги няньки дорого коштують,  — бурчу, але вже натягує джинси на ноги.

— Братанчик, все віддам і з відсотками! Аби тільки такий експонат не проґавити.

Робити нічого. Тихенько, щоб не розбудити Женю, виходжу навшпиньках з квартири. Не вистачало ще, щоб вранці мене вичитували за гуркіт дверей чи скрипи підлоги. Такі співмешканці, котрі заважають спати, зазвичай довго не живуть... Принаймні, з тими, кому заважають.

Не зважаючи на втому, мені вдається досить швидко подолати п'ять кілометрів і у світлі увімкненних фар запримітити одиноке авто на парковці біля невеликого готелю. Щоправда, першим я вгледів навіть не авто, а Руслана, котрий тинявся парковкою, вивчаючи її, то вздовж, то впоперек.

— Ну що там? — не приховуючи дратівливість, зиркаю на салон Русланового Audi, котрий повністю був освітлений. — Віджала територію?

— Ага. Сказала, їй треба вчитися.

— Ти глянь, яка розумна! — вигук сарказму і картина маслом, як дівчина у салоні, ігноруючи всіллякі стороні звуки, читає якісь сувої, вмить вимели з мене негативні емоції. Чомусь закортіло усміхнутися, аж не можу!

— Ага, розумна. Навіть перебір. Декому мало не насолила своїми кусючими фразами, що він згодом її усмішки ігнорував точнісінько так, як зараз вона ігнорує нас! Хоча, усміхалася вона, якщо чесно, не природньо.

— З результатами вечірки ознайомиш пізніше. А поки що, можеш погрітися в моїй лялі, — кидаю Руслану точнісінько в долоні ключі від свого авто, жартуючи на додачу, а сам займаю місце водія в його особистому транспорті.

Спершу в ніс потрапляє аромат солодких апельсинів, який дражнить рецептори, а потім вже й очі, засліплені світлом салону, зупиняються на невдоволенному дівочому обличчі.

— Ну, розповідай. Прошу починати.

— А червону стрічку вам не перерізати, як пуповину, перед початком розповіді? Чи, як священник, чекаєте, що я почну сповідатись?

Ну от. Знов свербить усмішку натягнути на всі щоки. В дівчинки з'явились перші ознаки хижої натури, що неабияк бадьорило. Вона мене не розчарує.

— Можна і стислими поясненнями. І обов'язково у письмовій формі і з чорною печаткою, — жартую, пробуджуючись духом.

— Так це ви мені повинні звітуватись, а не я! — зморені від пригод очі Мишки засяяли каплями люті.

Вона ще не знає, що я люблю виводити людей із себе і спостерігати за цим, тому відверто показує свої кігті. Та жар в мені ґелготить скаженою лавою. Пізно пити мінералку чи вино. В хід йдуть напої поміцніше.

— Ну що тобі не ясно? — мій голос грубшає, як земля без дощу. — Це ж як табличка множення — один раз запам'ятовуєш і вдруге вчити не треба. Виконуєш доручення Руслана, користуєшся його настановами і вуаля — ти успішна модель і більше без боргу. Чого капризуєш?

— Ти сказав, що в якості боргу я маю піти з ним на цю вечір та ніч. Зараз майже третя. Скоро світанок, то ж, вибачте — я без п'яти хвилин, як нічого вам не винна.

Ти дивись, а дівчинка вирішила потягатися зі мною впертістю. Шкода буде її засмучувати, але моя більш агресивна.

— То ти забула забіги по полю?!? Назад відвести на трасу за авантюрами?!? — серйозно хапаюся за кермо та заводжу Русланову автівку. — Десять хвилин і ми на місці. Пристібни пасок безпеки.

— Куди?!! — Марія не на жарт розхвилювалася, що її посилене серцебиття навіть мої вуха вловили. — Краще тут зійду. Це моя кінцева.

— А борг? Вже вдруге тебе врятував від збоченців. Хто за тебе тепер вдруге відробить його? І старанно, а не на сяк-так! — я встигаю лише заглушити мотор авто, а дівчина вже швидко згорнула в оберемок всі свої речі та хутко поспішила залишити мене в салоні наодинці.

Почуваю себе котом, який ніяк не наздожене хитре мишеня. Й зараз доводеться вибігти з авто та чимдуж дременути по стежці її апельсинових парфумів. Вона майже перетнула лінію парковки, коли я закрокував, спортивною ходом, в одну лінію з нею. 

— Ну, добре, добре. Буду сьогодні твоїм охоронцем безкоштовно. Ти ж не хочеш гуляти нічним небезпечним містом на самоті?

— А може й хочу. Тобі то що? — фиркає з неприязню, але збавляє свою швидкість, певно розуміючи, що здихатись мене не вийде.

— Мені то нічого. А от тобі... — в голові назрів план, згідно з яким моя хода стала дуже повільною і дівчина знов з кожною наступною секундою віддалялась від мене. — Гуляй! Не втрачатиму тебе із поля зору. Якщо що, треба ж бути поруч, щоб вчасно прийти на допомогу. Чи цього разу ти сама? Бігати ще не набридло?!? Головне, стеж за диханням! — вже кричу, бо між нами метрів двадцять і більше. — Взуття хоч зручне?!? Застібки не порвуться?!? Якщо що, то бий коліном між ніг! Сподіваюся, твоя коліна чашечка гостра?!?

Як я й гадав, мої слова подіяли і вона різко пригальмувала. Але... Я не подумав, що вона здатна на грубі слова, замість покірності, якою вона зпершу вихвалялася:

— На тобі перевірити чи як?!? — закехаючись, верещить з надривом у голосі. — Досить мене залякувати! Якщо хотів би допомогти, то допоміг би добрим словом та вчинком, а не заради боргу! Роби те, одягайся так, волосся розпусти! Я що, іграшка якась по-вашому?!?

Здається, хлопчики загралися, бо дівчинку довели до сліз, які вже бринять, гадаю, на її очах, судячи по нерівномірності голосу. Ще трохи, й можна слухати ридання. Не годиться.