3.1. Мишка

Зазвичай по вечорам я протираю сукнями своє ліжко в гуртожитку, але сьогодні довелося одне з них вигуляти в центрі міста. Чорна в дрібну квіточку нижче колін — мій звичний стиль в одязі. Сподіваюся в такому образі мене впізнають.

Завтра зранку перездача сьогоднішнього іспиту, а я тону в людській гущі у вечірніх сутінках, що помалу опускаються на місто. Ніяк не вкумекаю, що ж мене очікує попереду, тому хвилювання нестерпним свербінням вже замучало відтоді, як дізналася про умови боргу. А мала б готуватися до іспиту... Якщо й цю здачу завалю, то прощавай бюджет і добрий вечір вашій мережі Пузатій Хаті, в якій я, скоріше за все, буду заробляти собі на навчання.

Обміркування такої перспективи і в депрессію загнати може! Тому, щоб хоч якось вгамувати свої передчуття, шугаю очима по натовпу. Звідусіль лунає гомін, музика та сміх. Хтось гуляє всією сім'єю разом з дітьми, які галасливо бігають по площі, хтось отримує букети квітів на побаченні і цілує за це романтичного кавалера, а хтось тільки знайомиться, беручи номер телефону у не скромної дівчини в занадто коротких шортах, а потім йде, переможною ходою бандюги, до свого парубочого гурту, яка весь час косо позирала на сміливого Казанова.

І лише я одна, здається, самотньо стирчу в кутку площі, як колюча війка в окові, та не можу встояти на місці.

Переминаючись з ноги на ногу, виглядаю обличчя, яке чітко запам'ятала... В мого нового знайомого, звичайно, зовнішність не така яскрава, як у Дена, але також вродлива. Навіть якщо мине місяць чи рік, все рівно ще буду пам'ятати його підборіддя і... вуста.

Та хай їм грець, тим вустам! Вони що, смарагдові якісь чи унікальні, що й досі ввижаються мені?!? Навіть наснилися вчора... А сьгодні, в реальності, ніяк не дошкандибають до мене. Вистави не буде, чи як? Дев'ята година вже. Мене що, просто так змусили чекати? Розвели, як цигани на гроші, так і мене на дорогоцінний час?..

— Марія? — раптова поява чоловіка зліва, який вигукнув моє ім'я, призводить мало не до серцевого нападу, що мене аж підкинуло з переляку! — Все в нормі? Ти ж Марія? Вірно? — а він ще й дивиться, наче на божевільну, обмазану брудом, адже в очах блиснула якась огида.

— Звідки вам відомо моє ім'я? Якщо що, то я буду кричати! — з розпахнутими настіж очима та хапаючись за свою сумочку, попереджаю, досі лякаючись чоловіка.

— Я від Майкла. Він сказав, що ти його боржниця, тому на цей вечір та ніч ти моя.

— Який ще в біса Майкл?!? Я не знаю ніякого Майкла! — роблю кілька кроків назад, не розвертаючись, але... позаду мене стіна торгового центру і від підозрілого брюнета не втекти.

— Хвилинку, перелякана, — він швидко, поки я тремчу, телефонує комусь. — Знов якась причмелена. Скажи їй щось.

Коли ж підозрілий незнайомець дає мені слухавку, то чую знайомий голос, який належить володарю тих самих вуст, які мені наснилися напередодні: "Заспокойся. Ти молодець, що прийшла на дев'яту вечора. Тепер йди з Русланом. Ти віддаси мені борг, якщо підеш з ним. І пам'ятай, що відмова не приймається." І швидко відключився.

Оце і є мій борг?!? Якого дідька він не розповів мені одразу? Я ж гадала, що зустрінуся з ним, а не з якимось стороннім пройдисвітом! Хоч би попередив! І що значить "на цей вечір та ніч ти моя"?!? Взагалі-то я нічия! І що означає, відмова не приймається?!? І звідки їм відомо моє ім'я?!? Це справа рук СБУ чи що?!?

Бути вдячною справою, виявляється, тяжко. Це тобі не язиком дякувати. Хоч і досі нічого не второпаю, досі боюся і готуюсь до чогось страшного, але все-таки йду з Русланом до його автомобіля. Так представився цей брюнет у сорочці у мексиканському стилі з пальмами. Вірити йому, що все буде добре, чомусь не наважуюсь та й сумнівне передчуття тривожить. Хочеться втекти, але ми вже несемося на швидкості дорогою.

Між нами від сили десять сантиметрів відстані. От-от і доторкнемося плечима. Але я не осмілююсь дивитися на нього. Від нього приємно пахне, а червоне авто, от тільки не знаю якої марки, бо не тямлю в цьому нічого, гарне, і ззовні, і зсередини. Ймовірно він не з бідних. Та й зовнішність Руслана схожа на мажорську. Ден так само вульгарно жує жувальні гумку, як оцей педант. І волосся, налакованого, так само торкається, ніби він актор, кумир мільйонів. Але на мене це не діє, принаймні, у виконанні цього Руслана, тому я дивлюся десь у вікна на дорогу, собі в пелену, на водійське кермо, — всюди позираю, окрім нього самого.

На відміну від мене, Руслан навпаки проявляє зацікавленність. Вже вкотре помічаю, як він оцінюючи розглядає мене з ніг до голови, кидаючи відверті погляди, хоча й керує автомобілем. На додачу ще й в голос питає трохи згодом:

— Які в тебе параметри?

— Що?!? Навіщо це? — обурююся, вважаючи питання зайвим.

— Яка твоя вага, зріст, об'єм грудей, талії, сідниць?

Вмикаю ігнорування і тому тільки фиркаю у відповідь. Тіло зрадницькі колотить.

— Не тягни! Це треба для справи.

— Якої ще справи? Ви мене за ідіотку останню не приймайте! На щось дурне я не збираюся підписуватися! — надуваю щоки, як в дитинстві, щоб хоч якось відстояти свої права та не нарубати дров.

— Це треба для фотосесії. Зробимо з тебе модель. Вважай, що сьогодні в тебе перший вихід в світ, — говорить, уважно слідкуючи за рухом на дорозі.

— Яка з мене, в біса, модель?!?

— Відмінна. Тому, скажи, будь ласка, свої параметри.

— Божевілля якесь... Нічого не скажу, — зляканим їжаком миттєво скручуюсь на сидінні й міцно притискаю свою сумку до грудей, ніби в ній купу коштовностей. Хоча по факту з дорогоцінного в ній лише студентський квиток, зошит з конспектом на завтрашній іспит, та сто гривень. А якщо точніше, то дев'яносто сім гривень і десять копійок. Небачені багатства.

На мою радість, чи сум, але Руслан лиш посміюється у відповідь і більше не чіпляється з такими розмовами. Хвилин сорок ми їдемо мовчки. Не знаю, може цього й треба боятися, бо мало куди мене завезе і що зі мною збирається зробити. Здогадки та їх обміркування лиш додають тривоги.