2.2. Мішка

Обожнюю всі справи починати з понеділка. Коли, як не сьогодні, зміг би вимагати щось від боржниці. Щоправда, хотів ще згадати про викрадене нею, але... не встиг. Вона першою завершила виклик. Ну нічого, це я їй ще пригадаю! Дівча не знає, з ким зв'язалась. Містер злопам'ятство нічого не забуває.

Ти ба, що уткнула! Моє пальто на голе тіло натягнула, та й дала дьору! А воно, між іншим, ще нове. Навіть із цінником... Романтична яка, ти диви! Вимагатиму, щоб при поверненню пальто вона прийшла в ньому на повністю оголене тіло. Щоб знала, як без дозволу чіпати речі. Не можна ж так! 

...А ще не можна спати шістнадцять годин на тиждень, пити перед сном каву, брати вихідний від щоденної пробіжки парком. І приводити її додому також було не можна.

Але, як і вона, так і я всі свої "не можна" вже порушив. І всього лише за один день. Здавалося б — нічого такого, завтра все повернеться в звичне русло. Та ні — русло висушуло дуже швидко, так, ніби хтось греблю поставив, не пускаючи річку продовжувати свій шлях.

От і я, зустрівшись із греблею впритул, зупинився.
Вийшов на пробіжку, але на годину пізніше, ніж зазвичай — і от вам результат. Легені вимагають більше повітря, а я не встигаю його ковтати.

... Того ранку, аби упевнитися у відсутні наркотиків чи чогось подібного, у її сумочці я знайшов лише телефон і студентський квиток. Я зробив це з конкретною метою, але, коли на очі трапилось ім'я — мозок відійшов на п'ятнадцять хвилин, як продавчиня в сільському магазині.

... Марія. Її звати Марія...

Це ім'я я вигукую уночі, прокидаючись у холодному поті. Це ім'я не дає мені жити повним життям, але додає ціль у неповне життя. Це ім'я належало людині, яку я любив найбільше серед усіх осіб жіночого роду...

На годиннику тоді було вже близько шостої ранку, а я, від раптового нападу ненависті та відчаю — сидів на кухні і пив міцну каву, замість того, аби заснути. Я пив її довго — більше години. Як можна пити каву так довго? Просто.

Я її не смакував — я трохи випивав і доповнював її, спочатку гарячий, а вже потім прохолодний вміст, своїми невидимими сльозами. Я вмів плакати — але про це ніхто не знає, бо мої сльози котяться не зсередини назовню — а навпаки. Десь глибоко в душі я маю озеро. Чи вже море? Ні — поки що озеро.

Я так і не зміг заснути, хоч втома била тривогу. Довелося зайняти чимось руки. На думку спала окрошка, для якої всі інгрідієнти були готові. А незабаром прокинулось й приблудне кошеня.

Дав ліки, накормив, обігрів і... Я не мав ніякого бажання знайомитись з нею поближче, бо хотів, щоб вона скоріше повернула собі пам'ять і координацію, втрачені вчора на танцполі, згадала свою адресу проживання і пішла геть.

Але щось пішло не так і в мені вскипів гнів. Ім'я зі студенського квитка знов замайоріло перед очима і я забув свою роль і хто сидить поряд. Шквальні закиди у несерьйозності та дурості самі вийшли з мене, як нещодавно її блювотиння, навіть не спитавши, чи хочу я цього.

Я був злим. Дуже. І злості вистачило для гучності голосу, котрим я облив її з ніг і до голови. Отямившись — я здригнувся від моєї випадкової неконтрольованості та її напруженної пози. Вона слухала мене, опустивши носа в підлогу, не сперечавшись. Казала дещо, не дуже мені зрозуміле, але я навіть не вслухувався у ті слова.

А моя Марія вже б утнула якийсь концерт і розтрощила б мої нерви у смертельному бою на арені скандалу. А ця!.. Ця взагалі точно Марія? Вона й правда з покірних?

Я дивився на неї впритул, але бачив інші картини та інші обличчя. Мені свербіло виставити її за двері, але вона й сама наче була не проти. Тому я вирішив відсидітись у самоті на кухні, поки вона не піде. Але, втікаючи, вже на порозі, вирішив поставити останнє запитання. І відповідь на нього мене зачепила, як рибу, котра потрапила на підступний гачок. Зачепила і розіп'яла на місці.

Дізнавшись, що вона має схожі особливості з моєю Марією, крім імені, я пожалкував вкотре за свій характер. Хотілось вибачитись перед дівчиною за крики. Хотілось, але я зачинив двері і сидів на кухні, поки вона не пішла. Їй не знадобилось багато часу і я зрадів, позбувшись її, але футболка, в якій вона провела ранок, залишена нею на моєму ліжку — заперечила моїм почуттям...

Насправді мені кортіло дізнатися про неї більше. Хотілось порівняти, настільки вона схоже на мою Марію. Хоч і дивився на неї, але нічого, крім кольору волосся не запам'ятав.

Чи справді вона покірна? Немає хлопця, неповнолітня, ще й покірна та серьйозна... Ні — такі не ходять на дискотеки. А ще не напиваються до безпам'ятства! Щось в цьому не сходиться.

Ну то ще подивимось, що за персик. Я ж не дурний відпускати її на волю, коли для мене вона особливий експонат? Я вчасно згадав за свою мету, котра змусила нишпорити по її речам, тому я швидко знайшов її телефон, подзвонив з нього на свій номер і потім видалив дзвінок. І знайшов її профілі в соціальних мережах. Тепер я маю її номер телефону і не тільки, адже боржників треба тримати у полі зору.

Для початку, подивився, що в неї на сторінці інстаграмму. А там всього лише п'ять публікацій і ті про якісь відгуки на книги... То добре, звісно, що вона любить літературу, проте так і не зрозуміло, чим займається та дихає. Знов треба працювати навмання і... нехай пробачить мене Марія.

До речі, повернімося до операції "Подарунок". Треба зробити ще один виклик.

— Пароль: "дельфінчик обістявся".

— О, братанчик, це ти! Є новини? — чую радісний знайомий голос у відповідь. — Порадуй сьогоднішнім меню.

— Скидай передплату, Еноте. Маю для тебе навіть більш смачніший десерт, ніж зазвичай. Ти фото, до речі, бачив, котрі я надіслав?