Назавжди разом

Розділ 29

Міша

Я взяв її за руку.

— Тільки якщо ти не наступатимеш мені на ноги.

— Я ніколи тобі не наступала.

— Лявко, ти наступала мені на ноги ще тоді, коли ми були малими. У мене досі психологічна травма.

— Бідненький, — вона співчутливо похитала головою. — І як ти взагалі вижив?

— Сила волі. Характер. І бажання колись помститися.

— О, то це ти стільки років планував помсту?

— Звісно. У мене навіть список є.

— І що там?

— Поки що тільки один пункт: змусити тебе танцювати зі мною під дощем.

Вона засміялася.

— Це помста?

— Я ще не вирішив. Можливо, додам пункт про каву за твій рахунок.

— Я знала, що ти мене недолюблюєш.

— Ага. Саме тому досі терплю.

Ліна зробила крок ближче, і я поклав руку їй на талію.

Ми почали повільно рухатися під дощем. Жодної музики, жодного ритму, окрім крапель, що били по асфальту. Та й танцювали ми, мабуть, так, ніби обоє забули, як це робиться.

Але мені було байдуже.

Вона була поруч. Її рука лежала в моїй, а голова час від часу торкалася мого плеча. І я раптом згадав, як давно колись усе було таким простим.

Тоді ми не думали про роки, відстані чи те, що одного дня можемо стати чужими.

Ми просто були дітьми, які вірили, що завтра знову побачаться.

— Міша? — покликала вона.

— Що?

— Ти про щось думаєш.

— Неймовірно. Ти навчилася читати думки?

— Ні. У тебе просто обличчя таке, ніби ти щойно згадав усі свої помилки за життя.

— Тоді мені доведеться стояти тут до ранку.

Вона знову засміялася, але цього разу швидко стихла.

— Я скучила за цим.

— За тим, як я наступаю тобі на ноги?

— За нами, — тихо сказала вона.

Я перестав усміхатися.

Дощ стікав мені за комір, холодив шию, але я майже нічого не відчував.

За нами.

Два слова, які я сам подумки повторював стільки разів, що вони давно втратили сенс і водночас стали найважливішими у світі.

— Я теж, — відповів я.

І це було замало. Катастрофічно замало для всього, що я хотів сказати.

Я зупинився.

Ліна підняла на мене очі.

— Що таке?

Я хотів пожартувати. Сказати щось про те, що ми зараз застудимося, що Діма вже, мабуть, викликав рятувальну службу, бо його друзі зникли під дощем.

Але не зміг.

— Ти навіть не уявляєш, як я за тобою сумував, — тихо мовив я, аж сам ледь розчувши власний голос.

Ліна дивилася на мене мовчки.

Я відчув, як усе всередині стискається. Усі ті роки, коли я не знав, де вона, як живе, чи згадує мене бодай іноді. Усі слова, які я так і не сказав. Усі зустрічі, які відбулися лише в моїй голові.

— Ти весь промок, — сказала вона.

Я ледь усміхнувся.

Навіть зараз вона хвилювалася через таку дурницю.

— Нічого. Я люблю сонце, дощ… — Я затнувся, відчувши, як серце раптом забилося десь у горлі. — І тебе я люблю.

Слова вирвалися самі.

Не так, як я планував. Без красивих фраз, без підготовки, без жодного шансу забрати їх назад.

Я завмер, дивлячись на неї.

От і все.

Я сказав.

Сказав те, що хотів сказати роками. Те, що ховав за жартами, звичайними розмовами й удаваною байдужістю. Те, що боявся вимовити, бо раптом після цього все між нами зміниться.

Ліна не відповіла одразу.

Вона навіть не глянула на мене. Просто ледь помітно посміхнулася, зробила крок ближче й схилила голову мені на плече.

Я боявся поворухнутися.

А тоді відчув, як її пальці обережно торкнулися моєї долоні.

— Я теж, — прошепотіла вона.

Усього два слова.

А я раптом зрозумів, що всі ті роки, коли мені здавалося, ніби я безнадійно запізнився, ще не означали, що я втратив її назавжди.

Я повільно переплів наші пальці.

Дощ продовжував падати, холодний і впертий. Десь далеко гримів грім, вода збігала за комір, а мокре волосся лізло мені в очі.

І вперше за довгий час мені було байдуже.

— Лявко? — тихо покликав я.

— М-м?

— Пам'ятаєш, як ти колись змусила мене танцювати під дощем?

Вона ледь чутно засміялася, не відриваючи голови від мого плеча.

— Ти сам погодився.

— Ти сказала, що я боягуз, якщо відмовлюся.

— Ну от бачиш. Спрацювало.

Я похитав головою, усміхаючись.

— Ти взагалі не змінилася.

— А ти промок іще сильніше.

— Це через тебе.

— Звісно. У всьому винна я.

— Завжди була.

Вона легенько штовхнула мене плечем, але руки не відпустила.

Я подивився на наші переплетені пальці. Потім — на неї.

Колись вона простягнула мені руку й покликала танцювати. Тоді я ще не знав, скільки всього може змінитися, скільки років ми проведемо нарізно і як сильно я сумуватиму за нею.

Тепер вона знову стояла поруч.

І цього разу я не збирався відпускати її руку першим.

— Знаєш, — прошепотів я, притулившись щокою до її мокрого волосся, — я б знову тебе знайшов.

— Навіть якби минуло ще стільки років?

Я стиснув її долоню.

— Навіть тоді.

Ліна нічого не відповіла. Лише міцніше притиснулася до мене.

І цього разу мовчання було кращим за будь-які слова.

Я вже хотів щось сказати, але Ліна раптом підняла голову з мого плеча.

— Міша?

— М-м?

Вона дивилася на мене так, що всі слова, які я тільки-но збирався вимовити, кудись зникли.