Розділ 28

Міша

— Я вам серйозно кажу, — Діма втретє за останні п'ять хвилин ударив долонею по столу. — Якщо ви ще раз спізнитеся, я піду до школи сам.

— І що? — запитала Ліна, не відриваючись від зошита.

— Як це що? Я втрачу сенс життя.

— У тебе його й так немає, — сказав я.

Діма повільно повернув до мене голову.

— Знаєш, Міша, іноді я думаю, що ти мені заздриш.

— Чому? Твоїй здатності говорити нісенітниці без перерви на дихання?

— Ні. Тому що я можу бути собою, а ти мусиш удавати нормального.

Ліна пирснула зі сміху.

Я глянув на неї й мимоволі усміхнувся.

Ось заради цього, мабуть, і варто було щоранку терпіти Діму. Хоча я б ніколи не сказав йому цього вголос. Він і так мав достатньо причин вважати себе подарунком людству.

— О, дивіться, — Діма показово приклав руку до грудей. — Вона сміється. Моя місія виконана. Можете викликати таксі до психіатричної лікарні.

— Для кого? — поцікавилася Ліна.

— Для мене. Я стільки емоцій пережив, що мені потрібна реабілітація.

— Тобі потрібна виховна година, — відповів я.

— А тобі — дівчина.

Я мало не вдавився чаєм.

Ліна підняла голову.

Діма завмер із таким виразом обличчя, ніби щойно випадково натиснув червону кнопку й тепер чекав на вибух.

— Що? — перепитав я.

— Нічого, — невинно відповів він. — Просто констатую факт. Ти останнім часом якийсь дивний.

— Я завжди був дивний.

— Ні, раніше ти був просто придурком. А зараз — придурком із загадковим поглядом.

— Дімо, закрий рот.

— Бачиш? Агресія. Типовий симптом закоханості.

— Ще слово — і ти закохаєшся в асфальт.

— Ой, боюся. Особливо коли ти так романтично погрожуєш.

Ліна знову засміялася.

І я, як останній ідіот, усміхнувся разом із нею.

Мені подобалося чути її сміх. Не той ввічливий, яким вона відповідала на чужі жарти, а справжній — коли вона заплющувала очі й намагалася стриматися, але нічого не виходило.

Я сумував за ним більше, ніж готовий був визнати.

З Ліною все поступово ставало звичним.

Вона знову забирала в мене навушники, хоча в неї були власні. Знову могла посеред розмови згадати якусь книжку й п'ятнадцять хвилин пояснювати, чому її головний герой геніальний, а автор — злочинець.

Я слухав.

Діма стверджував, що в мене пошкоджений мозок.

— Ти розумієш, що вона вже двадцять хвилин розповідає про якогось чоловіка, який навіть не існує? — прошепотів він одного разу.

— Чую тебе, — не відриваючись від Ліни, відповів я.

— А мене ти взагалі колись слухаєш?

— На жаль.

— Це жорстоко.

— Життя взагалі несправедливе.

Ліна тицьнула мене пальцем у плече.

— Ти слухаєш чи ні?

Я перевів погляд на неї.

— Звісно.

— То що я щойно сказала?

Я подивився на Діму.

Він подивився на мене.

На його обличчі повільно розквітла посмішка людини, яка щойно отримала безкоштовний квиток на чужу ганьбу.

— Що головний герой має емоційну глибину, — упевнено сказав я.

Ліна примружилася.

— Я сказала, що він помер у кінці.

— Ну… Емоційно глибоко помер.

Діма зігнувся навпіл від сміху.

— Господи, заберіть мене звідси. Я не можу дивитися, як людина втрачає залишки інтелекту через кохання.

— Я тебе зараз втрачу через вікно, — сказав я.

— Бачиш, Ліно? Він навіть погрожує мені замість того, щоб заперечити!

Вона похитала головою, сміючись, і знову повернулася до своєї історії.

А я слухав.

Цього разу справді.

Бо навіть коли вона говорила про вигаданих людей, мені подобалося просто бути поруч із нею.

Того дня після уроків ми затрималися біля школи.

Діма кудись зник — нібито купити щось поїсти, хоча я підозрював, що він просто побачив знайомих і вирішив залишити нас наодинці. Що, враховуючи його характер, було підозріло благородним учинком.

Ліна стояла поруч, розглядаючи щось у телефоні.

— Ти сьогодні тихий, — сказала вона.

— Насолоджуюся рідкісним моментом, коли Діми немає поруч.

— Він же твій найкращий друг.

— Саме тому я ціную кожну секунду без нього.

Вона усміхнулася, але майже одразу опустила погляд.

Я помітив.

Останнім часом я взагалі помічав забагато. Коли вона втомлювалася. Коли робила вигляд, що її щось не зачепило. Коли сміялася трохи голосніше, ніж зазвичай, ніби намагалася переконати нас усіх, що все добре.

Я ненавидів, що не міг забрати в неї весь цей біль.

— Лявко, — покликав я.

— М?

— Якщо захочеш поговорити… Ну, ти знаєш.

Вона подивилася на мене.

— Знаю.

— Добре. Бо я, звісно, можу запропонувати ще й послуги професійного клоуна, але вони платні.

— У тебе є прайс?

— Для тебе знижка.

— Яка щедрість.

— Я взагалі дуже щедрий. Просто світ цього не цінує.

Вона тихо засміялася, а потім раптом обійняла мене.

Я не встиг нічого сказати. Лише обійняв її у відповідь, відчуваючи, як вона притулилася до мене.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Я ковтнув клубок у горлі.

— Та нема за що.

Хотілося сказати значно більше. Що я нікуди не піду. Що їй не потрібно весь час удавати, ніби вона сильна. Що я пам'ятаю кожну дрібницю, пов'язану з нею, навіть ту, про яку вона сама давно забула.

Але я тільки легенько торкнувся щокою її волосся.

І промовчав.

Бо іноді найстрашніше — не втратити людину.

А мати шанс сказати їй усе й боятися, що після цього вона більше не дивитиметься на тебе так само.

Дощ почався ближче до вечора.

Спочатку кілька крапель упали на асфальт. Потім небо ніби вирішило, що сьогодні йому теж потрібна драма, і вода полилася стіною.

— Чудово, — сказав Діма, визираючи з-під козирка. — Просто чудово. Я ж казав, що треба було брати парасолю.