Розділ 27

Ліна

Я прокинулася ще до будильника.

Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, сподіваючись, що якщо не рухатимусь, то сьогоднішній день просто не почнеться.

На жаль, це не спрацювало.

Я потягнулася до телефону й глянула на екран.

6:37.

До школи залишалося достатньо часу, але бажання вставати так і не з'явилося.

Я перевернулася на спину й втупилася в стелю.

Понеділок.

Звичайний понеділок.

Звичайна школа.

Звичайні уроки.

Тільки от після п'ятниці все це вже зовсім не здавалося звичайним.

Я зітхнула й накрила обличчя ковдрою.

Мені зовсім не хотілося туди йти.

Найбільше я боялася навіть не розмов.

А поглядів.

Тих самих поглядів, коли люди нічого не кажуть, але ти прекрасно розумієш, про що вони думають.

Хоча, якщо чесно, я й сама не знала, що саме відчуватиму, коли побачу Нікіту.

Злитися? Плакати? Зробити вигляд, що його не існує?

Напевно, останнє було б найкращим варіантом.

Я відкинула ковдру й нарешті сіла на ліжку.

— Ну добре, Ліно. Просто пережити один день.

Я швидко зібралася, намагаючись не думати про те, що буде в школі.

Перед виходом ще раз глянула на себе в дзеркало.

Нічого особливого.

Джинси, світла футболка, зверху кофта.

Волосся я зібрала, щоб сьогодні хоча б не витрачати час на спроби приборкати свої кучері.

Рука сама потягнулася до шиї.

Пальці торкнулися кулона.

Я на секунду завмерла.

Міша.

Вчорашній день.

Його записка.

Його погляди.

Я відразу відкинула ці думки.

Не зараз.

Сьогодні мені й без цього вистачало того, про що думати.

Вийшовши з дому, я майже одразу помітила дві знайомі постаті неподалік.

Діма стояв, засунувши руки в кишені, а Міша щось розглядав у телефоні.

Я зупинилася.

— Ви що тут робите?

Діма підняв голову.

— Чекаємо.

— На кого?

— На тебе.

— Навіщо?

— Щоб ти не загубилася дорогою до школи.

Я примружилася.

— Я вже давно ходжу до школи сама.

— І що? Люди змінюються.

Міша заховав телефон у кишеню.

— Не слухай його.

— Я й не слухаю.

— Правильно, — кивнув Діма. — Бо я сам себе іноді не слухаю.

Я не стримала усмішки.

Дивно.

Я ще кілька хвилин тому була готова розвернутися й повернутися додому, а тепер мені чомусь стало трохи легше.

— Ходімо, — сказала я.

Ми рушили в бік школи.

Діма всю дорогу щось розповідав. Я не дуже вникала, про що саме, але час від часу сміялася, коли він починав обурюватися через якусь абсолютно безглузду річ.

Міша йшов поруч.

Майже не говорив.

Але я кілька разів ловила його погляд.

Ніби він перевіряв, чи все зі мною нормально.

Я нічого не сказала.

Мені це навіть подобалося.

Коли до школи залишалося кілька хвилин, я побачила знайому будівлю й одразу відчула, як напружилися плечі.

Діма це помітив.

— Не переживай.

— Я не переживаю.

— Звісно.

— Правда.

— Тоді чого ти так стискаєш ремінець сумки?

Я подивилася на свою руку.

Справді.

Пальці аж побіліли.

Я відпустила ремінець.

— Звичка.

Діма нічого не сказав.

Міша лише коротко глянув на мене.

— Якщо щось буде, ми поруч.

Я підняла на нього очі.

— Я знаю.

І цього разу я сказала правду.

Щойно ми зайшли до школи, я зрозуміла, що все буде саме так, як я й боялася.

Кілька людей подивилися на мене.

Хтось одразу відвів погляд.

Хтось, навпаки, навіть не намагався приховати цікавість.

Я зробила вигляд, що нічого не помічаю.

Просто йшла коридором разом із хлопцями.

— Я зараз хочу телепортуватися додому, — тихо сказала я.

— Я можу тебе понести, — запропонував Діма.

Я повернула голову.

— Ти?

— Так.

— Ти мене не донесеш навіть до сходів.

— Зате спроба буде героїчною.

Міша хмикнув.

— Вона його переоцінює.

— А ти взагалі мовчи, — обурився Діма. — Ти вчора навіть піцу нормально не поділив.

— Ти сам з'їв більшу частину.

— Бо я був голодний.

Я засміялася.

Кілька людей знову на нас подивилися.

Але цього разу мені було вже байдуже.

Принаймні на кілька секунд.

Ми зайшли до класу.

Я сіла на своє місце й дістала зошит.

Діма сів поруч, а Міша — неподалік.

Перші кілька хвилин ніхто нічого не говорив.

Я дивилася на дошку, але майже не сприймала того, що там було написано.

Потім хтось тихо прошепотів за спиною:

— Це ж через Нікіту?

Я завмерла.

Другий голос щось відповів, але я вже не слухала.

Зробила вигляд, що нічого не почула.

Поруч Діма перестав щось писати.

Міша теж підняв голову.

Але ніхто з них нічого не сказав.

І я була їм за це вдячна.

Мені не хотілося, щоб вони влаштовували через мене сцену.

Я просто хотіла пережити цей день.

На першій перерві до мене підійшла Марта.

Я одразу напружилася.

Вона кілька секунд просто стояла поруч.

— Можна?

Я кивнула.

Марта сіла на край сусідньої парти.

— Ти знала?

Марта навіть не зробила вигляду, що не розуміє, про що я.

— Про що саме?

— Про Нікіту. Про нас.

Вона кивнула.

— Знала.

Я завмерла.

— Увесь цей час?

— Так.

— Шість місяців?

— Приблизно.

Я дивилася на неї, не знаючи, що сказати.

— І ти нічого не сказала.

Марта знизала плечима.

— А навіщо?

— Ти ж знала, що він зі мною.

— Ну і?

Я не одразу знайшла, що відповісти.

— Тобі взагалі не здавалося це неправильним?