Розділ 26

Ліна

Я прокинулася від сонячних променів, що пробивалися крізь штори. Кілька секунд просто лежала із заплющеними очима, намагаючись згадати, де я.

Окинувши поглядом кімнату, я згадала вчорашній день.

Чорт… Щось забагато подій для однієї суботи.

Заплющивши очі, я знову відкинулася на подушку.

— Щось я не готова починати новий день.

А мені вже дуже до вподоби вчорашній.

Лежачи із заплющеними очима, я перебирала в голові все, що було вчора: нашу з Мішею зустріч під дощем, підвіску, записку, Діму, фільм, піцу і всі ті погляди, які він кидав на мене, гадаючи, що я не помічаю.

Я неодноразово ловила його погляд на собі. Байдуже, чи просто так, чи тоді, коли я сміялася. Особливо часто він дивився на мене, коли я дуркувала з Дімою.

З одного боку, це буденно. Ми не бачилися стільки часу, і ось нарешті маємо можливість нормально поспілкуватися.

Маю визнати, мені вистачило одного дня, щоб зрозуміти: я не хочу з ними знову прощатися.

Мені це подобалося. Абсолютно все.

А особливо поведінка Міші. Його погляди, ті милі, невинні записки, квіти з книгами…

Тепер, аналізуючи все це, я зрозуміла, що мала б давно помітити всі дивацтва в поведінці Нікіти. Тим більше мені стільки разів давали підказки.

Саме мій колишній хлопець — якщо він ним узагалі був — був головною з них.

Скільки було критики моїх уподобань та й мене самої. А я була максимально дурною, бо всього цього не помічала. А якщо й помічала — пропускала повз вуха.

Ми постійно тягнемося до того, кому нахер не здалися.

У той час як інша людина робить мене щасливою, нічого не вимагаючи у відповідь.

Може, це і є любов?

Мрію прочитати твої думки й нарешті дізнатися, хто я для тебе.

Нащупавши телефон під подушкою, я глянула, котра година.

9:12.

Гаразд. Лежати більше не хотілося. Потрібно щось робити, а то я так і потону у своїх думках, особливо враховуючи, що тільки зараз почала тверезо оцінювати ситуацію з Нікітою.

Вставши з ліжка, я попрямувала до ванної кімнати, яка була одразу в гостьовій, де я спала. За стіною від мене спав Діма — в іншій гостьовій кімнаті.

Глянувши на себе в дзеркало, я помітила, що досі була в Мішиній кофті. Волосся було зав'язане у високий хвіст.

Розпустивши його, я зрозуміла, що воно трохи розпушилося під час сну.

Увімкнувши воду, я вмилася, а потім мокрими долонями провела по кучерях, прибираючи пухнастість і повертаючи їм форму.

Добре. Так уже значно краще.

Тихенько вийшовши з кімнати й зайшовши на кухню, я зрозуміла, що всі ще сплять, бо в будинку була суцільна тиша. Тільки за вікном співали пташки.

Так дивно. Учора був такий ливень, а сьогодні — сонечко і ні хмаринки на небі.

Я не знала, коли прокинуться хлопці, тому, щоб не сумувати, вирішила, що варто щось приготувати.

— Так, що ми маємо?

Відкривши холодильник і тумби, я почала шукати хоч щось, із чого можна було приготувати сніданок.

Переді мною на столі лежали продукти: два яйця, молоко, борошно та вершкове масло.

Вирішено. Готуємо млинці.

Замісивши тісто й знайшовши сковорідку та соняшникову олію, я взялася смажити млинці.

Коли залишилася половина тіста, я почула шурхіт позаду.

Повернувшись, я помітила Мішу, який, спершись на стіну, спостерігав за мною.

— І давно ти тут? — запитала я, повертаючись до готування.

Він підійшов до мене й сперся на раковину поруч.

— Менше, ніж хотілося.

Я помітила, як його погляд ковзнув по мені.

Побачивши кулон на моїй шиї, він усміхнувся й відвів погляд, ніби нічого й не робив.

— Я що, в раю? — пролунав за спиною сонний голос Діми.

— Ага, вмер, поки спав, — недбало кинув Міша, повернувши погляд на друга, а потім знову подивився на мене.

Діма кволо підійшов до нас і став навпроти.

— Не смішно. Ти взагалі знаєш, скільки відсотків людей раптово помирають під час сну?

Я здивовано глянула на нього, і Міша теж.

— Дев’яносто. Розумієте, дев’яносто! — Діма підняв палець догори, ніби щойно повідомив нам найважливішу новину в житті.

Міша тихо засміявся, прикривши обличчя рукою.

— Дімо, ти хоча б сам розумієш, що говориш?

— Абсолютно.

— І звідки ти це взяв?

Діма на секунду задумався.

— З дуже надійного джерела.

— З якого?

— Я сам собі його придумав.

На кілька секунд запала тиша.

— Ну а що? — невинно додав він. — Зате звучало переконливо.

— Так, а що? Який привід у нас? — запитав Діма.

— Привід чого? — перепитала я.

— Те, що ти, Лявко, готуєш нам млинці?

— Серйозно, тобі для цього потрібен привід? — Міша схрестив руки на грудях, явно намагаючись зрозуміти хлопця.

— Ну так. Ти для мене такого не робив.

Я почула, як Міша тихо пирхнув.

— А тобі хто забороняв прокидатися раніше? — спокійно запитав він.

— Сон.

— І що, він тебе тримав?

— Сильно.

Я не стримала сміху.

— Дімо, ти зараз серйозно?

— Абсолютно. Я людина, яка дуже цінує свій сон.

— Особливо коли спиш до обіду, — додав Міша.

— Не до обіду. До... — Діма задумався. — До морально прийнятного часу.

— Зараз дев’ята ранку.

— От бачиш. Я вже пожертвував собою заради суспільства.

Міша похитав головою.

— Ти прокинувся через запах млинців.

— Не руйнуй мою легенду.

— Яку ще легенду?

— Що я прокинувся заради вас.

— Ти прокинувся заради млинців.

— Це деталі.

Я засміялася, а Діма вже потягнувся до тарілки.

— Ну все, я свій обов’язок виконав. Тепер можна їсти?

— Господи, — зітхнувши, промовила я.

Міша засміявся.

— Не смійся, — обурився Діма. — Я, між іншим, серйозно.

— Ти серйозно зараз стоїш перед млинцями й випрошуєш собі порцію, — сказав Міша.