Розділ 25

Міша

Я вже почав шкодувати, що взагалі дозволив Дімі зайти до цього будинку.

Не тому, що не хотів його бачити.

Просто я прекрасно знав, що означає фраза «нарешті мати можливість нормально вас дістати».

І, судячи з його задоволеного виразу обличчя, сьогодні він збирався виконати свою обіцянку за всі вісім років одразу.

— Ну що? — він потер долоні й сів на диван. — Я готовий.

— До чого?

— До вечора.

— Це звучить загрозливо.

— Я попереджав.

Ліна засміялася, сідаючи поруч.

— Ви завжди так розмовляєте?

— Ні, — відповів я.

— Так, — одночасно зі мною сказав Діма.

Я повернув голову до нього.

— Дякую.

— Будь ласка.

Ліна похитала головою.

— Я вже зрозуміла.

— Що саме?

— Що вас двох надовго залишати разом не можна.

— Нарешті хтось це зрозумів, — сказав я.

— Гей, — обурився Діма. — Я взагалі дуже спокійна людина.

Ліна подивилася на нього.

— Справді?

— Абсолютно.

Я тихо засміявся.

Діма одразу перевів на мене погляд.

— Що?

— Нічого.

— Ти мені не віриш.

— Я тебе знаю.

— Це різні речі.

— Для тебе — можливо.

Ліна знову засміялася.

І я мимоволі подивився на неї.

Вона сміялася так само, як колись.

Може, трохи тихіше.

Може, тепер у її сміху було щось доросліше.

Але все одно так само.

На секунду мені навіть здалося, що час просто повернувся назад.

Ніби ми знову сиділи в бабусиній кімнаті, Діма щось вигадував, а Ліна намагалася не сміятися надто голосно, щоб нас не почули дорослі.

Я відвів погляд.

Не хотілося застрягати в минулому.

Не зараз.

— Все, — сказав Діма. — Я пропоную почати вечір із найважливішого.

— Чого?

— Фільм.

— Нарешті щось розумне.

— Я завжди кажу розумні речі.

— Це ти зараз серйозно?

— Ні.

Ліна усміхнулася.

Я взяв ноутбук, що лежав на столі, і відкрив його.

— Давайте вже вибирати.

— А що дивимося? — запитала вона.

— Будь-що.

— Дуже конкретно.

— Я не знаю, чого хочу.

— А я знаю.

Я подивився на неї.

— Чого?

— Щоб не було жахів.

— Я теж за, — сказав Діма.

— Ти ж казав, що тобі все одно.

— Мені не все одно, коли на кону моя психіка.

— Ти боїшся фільмів?

— Ні.

Ліна підняла брови.

— Тоді чому проти?

— Я не проти. Я просто не люблю, коли люди без попередження вискакують із шаф.

Я засміявся.

— Це буквально вся суть половини жахів.

— От тому я їх і не люблю.

Ліна стала біля мене, і я віддав їй ноутбук, щоб вона вибрала.

— Давайте щось легке.

— Комедію?

— Можна.

Вона почала гортати список.

Я дивився на екран, але більше стежив за тим, як вона вибирає.

Вона досі довго читала назви.

Раніше вона могла витратити пів години в книгарні, просто вирішуючи, яку книгу взяти.

Нічого не змінилося.

— Оцей?

Вона показала мені екран.

— Я не бачив.

— Діма?

— Якщо там немає людей, які помирають, я за.

— Це комедія.

— Тоді точно за.

Ліна усміхнулася.

— Домовилися.

Я поставив ноутбук на стіл.

— Все. Дивимося.

Ми влаштувалися на дивані.

Діма сів із краю, Ліна посередині, а я поруч із нею.

Це було дивне відчуття.

Настільки просте, що від нього ставало складно.

Ми просто сиділи разом.

Троє.

Як колись.

Тільки тепер усе було інакше.

Я подивився на Ліну.

Вона вже дивилася на екран.

Цікаво, чи вона теж пам'ятала?

Чи для неї цей вечір був просто вечором?

Я не знав.

І чомусь боявся запитати.

Фільм почався.

Перші кілька хвилин ми майже не говорили.

Діма взяв чипси.

Ліна тихо коментувала деякі сцени.

Я іноді відповідав.

І поступово мені стало легко.

Майже занадто легко.

— Він зараз точно щось зробить, — прошепотів Діма.

Ліна повернулася до нього.

— Тихо.

— Я просто передбачаю.

— Не передбачай уголос.

— Добре.

Він замовк.

Через хвилину нахилився до мене.

— Він точно щось зробить.

Я прикрив очі.

— Дімо.

— Все.

Ліна засміялася.

— Ти взагалі можеш мовчати під час фільму?

— Можу.

— Скільки?

— Хвилини дві.

— Ставлю на тридцять секунд.

— Ти в мене не віриш?

— Ні.

— Образливо.

— Зате чесно.

Я усміхнувся.

— Вона тебе розкусила.

— Я ще не вирішив, подобається мені це чи ні.

— Подобається, — сказала Ліна.

Діма подивився на неї.

— Звідки ти знаєш?

— Бо ти посміхаєшся.

Він на секунду замовк.

— Може, ти й справді мене розкусила.

Я подивився на Ліну.

Вона теж усміхалася.

І я раптом подумав, що мені подобається бачити її саме такою.

Не тихою. Не обережною. Не тією дівчиною, яка весь час думає, що сказати.

А просто Ліною.

Тією, яку я пам'ятав.

Фільм ішов далі.

Я майже не помічав сюжету.

Не тому, що він був нецікавий.

Просто поруч сиділа людина, про яку я думав останні кілька років набагато частіше, ніж хотів би визнавати.

Я краєм ока знову подивився на неї.

Вона помітила.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся.

— Просто задумався.

— Про що?

Я на секунду замовк.

— Про те, що ти майже не змінилася.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Це добре чи погано?

— Добре.

— А я думала, що дуже змінилася.

— Зовні — так.

Вона трохи усміхнулася.