Розділ 24

Ліна

Сміючись, я виходжу з ванни.

— Гей, що сталося? — запитує Міша, повертаючись до мене. Він саме заварював чай.

Розвівши руки в боки, я покрутилася. Досі сміючись із його погляду, я ще більше розсміялася. Він явно не розумів, з чого я сміюся. На його обличчі читалося таке щире здивування.

Недовго думаючи, я зробила те, про що давно думала, коли зустріну їх. Я до останнього вірила, що ця зустріч настане, і не випадково.

Швиденько оминувши стіл, я підбігла до нього і міцно обійняла. Я впевнена, що його обличчя випромінювало ще більше збентеження, ніж до цього, бо він кілька секунд не рухався. Таке відчуття, що він затамував подих. Я на мить подумала, що зробила помилку, хотіла відхилитися, аж тут його руки притягнули мене до нього ще сильніше. Він нахилився, ховаючи голову мені в шию і занурюючись носом у досі вологе після дощу волосся.

— Я так сумував, — зовсім тихо промовив він, ніби не хотів, щоб я почула.

Трохи повагавшись, я відповіла, мабуть, ще тихіше, ніж він.

— Я теж...

Він одразу вирівнявся. Боже, ці очі... Він дивився на мене, сповнений надії, шукаючи відповідь у моєму обличчі — чи я не брешу.

Справа в тому, що я не змогла б, навіть якби було потрібно. Так, я образилася на них через те, що вони тоді не приїхали, і зараз — через те, що нічого не сказали. Але тоді ми були дітьми, а тепер, навіть не знаючи, хто вони для мене були, вони поруч відтоді, як повернулися.

— Чому ви тоді не приїхали?

— Після того літа батьки Діми продали будинок, а мої допомагали їм із переїздом... Потім якось усе закрутилося. Вибач, я намагався тебе знайти, але оскільки ми були дітьми і не мали телефонів, то з цим виникли проблеми.

Я усміхнулася. Вони мене шукали. Він мене шукав.

Засунувши руку в кишеню кофти, яку він мені дав, я дістала кулон, який забрала в нього по дорозі. Саме через цю кофту я так сміялася — через її розмір. Вона сягала мені колін. Піднявши кулон на рівень очей хлопця, я тримала його за ланцюжок, поки металеве сердечко крутилося.

— Ти зберігав його весь час?

— Так, — підтвердив він, хоча ми обоє знали, що це було не питання.

— І не тільки його. Іди за мною.

Не питаючи нічого, я пішла за ним. Він провів мене кухнею і вітальнею, а потім відчинив двері в іншу кімнату, пропускаючи мене всередину.

Це була його кімната, безсумнівно. Простора, оформлена в глибоких темно-синіх тонах, із темним паркетом та великим візерунчастим килимом на підлозі. Біля вікна стояв робочий стіл, заставлений книжками й відкритим ноутбуком, а поруч — широке ліжко з темно-синім покривалом. На стінах висіли різноманітні постери, фотографії та спортивні плакати, а над дверним отвором був надійно закріплений настінний турнік.

Я стояла в центрі, оглядала все. Перевівши погляд на Мішу, я побачила, що той спирався на стелаж, на якому стояли книги. Його погляд безтурботно ковзав по мені з ніг до голови. Він так щиро всміхався, що мені хотілося його знову обійняти.

— Глянь сюди.

Підійшовши до мене, він простягнув мені одну з книг.

На обкладинці золотими літерами сяяла назва. Спереду був зображений могутній дракон, позаду височіли гори, а над ними мерехтіло зоряне небо.

— Чорт...

Засміявшись, він відповів:

— Не такої реакції я очікував, але ця мені навіть більше подобається.

— Та ти жартуєш із мене. Ти серйозно забрав книгу, яку сам подарував вісім років тому?

— Гей, взагалі ти мені її залишила сама. Перед тим як висувати звинувачення, розгорни.

Я так і зробила. На першій же сторінці лежав папірець. Моя записка...

Привіт, Мішо і Дімо!

Не знаю, чи колись ви це прочитаєте.

Минулого літа я дуже чекала, що ви приїдете. Щодня думала, що ось-ось побачу вас біля хвіртки.

Але ви так і не приїхали.

Ми теж більше сюди не приїдемо. Батьки продають будинок.

Якщо ви колись повернетеся, знайте, що я чекала.

І не забула наше літо.

Ваша Лявка.

— Так що, лявка, ти нас чекала?

Господи, я так давно не чула цього прізвиська. Я навіть не підозрювала, що за ним так сумувала. Нічого не відповівши, я знову кинулася в його обійми. Цього разу все було по-іншому. Він не чекав, а одразу обійняв, а я не обіймала його, просто притулилася до нього, як мале дитя, намагаючись не розплакатися.

— Тобі казали, наскільки ти неймовірна? І які прекрасні в тебе кучері? — тихо промовляв він, погладжуючи моє волосся.

Я одразу ж згадала всю ту записку.

— Поряд не завжди, — почала я.

— Але в серці назавжди. Саме так. Маленька, відстань не вічна, колись настане зустріч.

Посміхнувшись, я глянула на нього.

— Ти з цією думкою жив весь цей час?

— Саме так, маленька. І не один я. Є ще один бовдур.

Засміявшись, я легенько вдарила себе по голові.

— Точно Діма. Я уявлення не маю, як він мені цього не розповів.

— Ну хоч у чомусь він молодець, — самовдоволено відповів хлопець.

Я штурхнула його рукою.

— Гей, він твій друг.

— Цей виродок і твій друг. Повір, ти маєш компенсувати йому всі ці роки.

— Та я і не проти. Я за ним сумувала. Мені не вистачало його жартів. Та й маю визнати, мені подобається, коли він діставав мене в школі.

Піднявши брови, Міша мовив:

— Цікаво, наскільки тебе вистачить. Він велика дитина, яка потребує безлічі часу й уваги. А проте, як він тебе діставав у школі, він тільки так і вихвалявся.

Я знову почала перебирати в руках кулон. Пальцями намацала стик половинок. Відкривши його, я побачила нашу дитячу фотографію і нашу фразу. Почерк — я не могла помилитися.

— Це я твої записки отримувала? — я здивовано глянула. Не може бути.

Міша просто відвів погляд і боязко кивнув.

— Отже, ти все-таки їх отримала...

— Отримала. Не знаю, скільки їх було, але достатньо багато. І та загадкова «Іноді людина поруч може здаватися саме тією, кого ти шукала. Але справжня відповідь завжди ховається не в тому, що вона говорить, а в тому, що робить, коли ніхто не бачить», — процитувавши його записку, я продовжила: — Ти намагався мене попередити.