Розділ 23

Міша

Я прокинувся раптово.

Ще кілька секунд не відкривав очей, намагаючись утримати сон, який уже починав зникати.

Там була вона. Ліна.

Я досі пам'ятав її обличчя. Її усмішку. Те, як вона дивилася на мене.

Уві сні все було простіше.

Вона стояла зовсім поруч, а потім сама зробила крок назустріч.

Я обійняв її — міцно, ніби боявся, що якщо відпущу, вона знову зникне.

І вона не відштовхнула мене. Навпаки — теж обійняла.

Я відчував її поруч настільки реально, що навіть зараз, прокинувшись, ще кілька секунд не міг повірити, що її немає.

Повільно розплющив очі.

Стеля. Моя кімната. Тиша. І порожнє місце поруч.

Я видихнув і провів долонею по обличчю:

— Трясця...

Сон дав мені можливість обійняти тебе. Шкода тільки, що лише уві сні.

Я перевернувся на спину й подивився у вікно. За ним ішов дощ.

Суботній ранок. Саме той день, коли можна було нікуди не поспішати. Нікуди не треба було йти. Ніхто не чекав мене зранку. Я міг спокійно лежати хоч до обіду, дивитися фільми, читати або просто нічого не робити.

І саме цього мені хотілося. Принаймні спочатку.

Я ще трохи полежав, слухаючи, як краплі б'ють по склу, потім усе-таки встав.

На кухні зробив собі чай і повернувся до кімнати. Взяв телефон.

Кілька повідомлень від Діми:

«Ти сьогодні виходиш?»

Я глянув на вікно, потім написав:

«Ні. Дощ».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Слабак».

Я усміхнувся:

«Сам іди».

«Я й не збирався».

Відклав телефон. Здавалося, день уже вирішився сам собою — я нікуди не піду, сидітиму вдома і, можливо, навіть перестану думати про неї. Хоча вже тоді розумів, що останнє навряд чи вийде.

Я взяв із полиці книжку й почав читати. Прочитав кілька рядків. Потім перечитав їх ще раз.

Нічого. Я взагалі не розумів, що читаю.

Закрив книжку. Підійшов до вікна.

Дощ не припинявся. Небо було сірим, дерева — мокрими, а вулиця майже порожньою. Здавалося, весь світ сьогодні вирішив залишитися вдома.

Я вже збирався відійти від вікна, коли раптом відчув дивне бажання вийти. Сам не знав чому. Просто захотілося. Наче щось усередині тихо підштовхнуло мене до дверей.

Я ще кілька секунд стояв нерухомо:

— Куди я взагалі зібрався?

Звісно, відповіді не було. Але я вже діставав із шафи худі.

Через кілька хвилин я вийшов на вулицю, сам не знаючи, куди йду.

Усі кудись поспішали: хтось ховався під парасолею, хтось прикривав голову капюшоном, а дехто просто біг до найближчого магазину чи під'їзду.

А вона...

Ліна стояла посеред тротуару. Без парасолі. Дощ падав їй на волосся, стікав по щоках, а вона навіть не намагалася сховатися — просто дивилася в небо.

Я зупинився.

Чомусь саме в цей момент перед очима промайнув зовсім інший день. Такий самий дощ. Тільки ми тоді були маленькими.

Пам'ятаю, як бабуся кликала нас додому, бо ми з Дімою вже добряче промокли. А Ліна раптом зупинилася посеред дороги.

— Мішо! — гукнула вона.

— Що?

Вона підняла руки й закрутилася на місці:

— Дивись!

— Що?

— Дощ!

Я подивився на неї, ніби вона щойно сказала щось очевидне:

— Я бачу.

— Ні, не просто дивись. Танцюй!

Я засміявся:

— Ти дурна?

— Може.

Вона простягнула мені руку:

— Давай!

Я озирнувся. Діма вже стояв трохи далі й дивився на нас:

— Ви обоє ненормальні! — крикнув він.

Ліна показала йому язика:

— Сам ненормальний!

А потім знову подивилася на мене. Її рука все ще була простягнута.

Я взяв її. І ми побігли просто під дощ.

Не пам'ятаю, скільки це тривало — може, п'ять хвилин, може, двадцять. Ми крутилися, сміялися, перестрибували через калюжі й намагалися не посковзнутися. Ліна кілька разів наступила мені на ногу.

— Ой...

— Ти знову наступила мені на ногу.

— Я випадково.

— Ти вже втретє випадково.

— Значить, так треба.

— Хто так танцює?

— Я, — і знову засміялася.

Я теж. Тоді мені здавалося, що це просто весело. Звичайний дитячий день: дощ, мокрий одяг і сміх.

А тепер, згадуючи це, я зрозумів, що пам'ятаю майже кожну дрібницю. Її мокрі кучері. Те, як вона міцніше стискала мою руку, коли послизнулася. І як потім сказала:

«Не відпускай».

Я тоді лише кивнув, ніби це була найзвичайніша річ у світі — не відпускати. Мабуть, саме тому цей спогад досі залишився зі мною.

Я моргнув. Спогад зник.

Переді мною знову була та сама вулиця. Той самий дощ. І та сама дівчина. Тільки тепер вона була старшою. І вже не тримала мене за руку.

Я стояв навпроти неї й дивився, як краплі дощу заплутуються в її кучерях. Вона раптом помітила мене. Наші погляди зустрілися, і на якусь мить мені здалося, що час просто повернувся назад — наче зараз вона знову простягне руку й скаже: «Не відпускай».

Але вона лише усміхнулася:

— Мішо?

Я підійшов ближче:

— Ти вся мокра.

— Я знаю.

— І тобі нормально?

Вона знизала плечима:

— Так.

Я подивився навколо: люди проходили повз нас, ховаючись під парасолями й пришвидшуючи крок. Ліна простежила за ними поглядом:

— Люди дивні, — сказала вона. — Вони постійно тікають від дощу.

Я подивився на неї:

— А ти?

Вона усміхнулася:

— А я хочу його запам'ятати.

Я не знав, що відповісти. Чомусь ці слова зачепили мене сильніше, ніж мали б. Можливо, саме тому я теж залишився.

Кілька секунд ми просто стояли одне навпроти одного. Дощ стукав по асфальту, краплі падали на її волосся. І я раптом усміхнувся, простягнувши їй руку:

— Потанцюємо?

Вона здивовано подивилася на мою долоню: