Розділ 22

Ліна

Музика змінилася на повільну. Я навіть не помітила, як Нікіта опинився поруч.

— Потанцюєш зі мною?

Я подивилася на нього й усміхнулася:

— А ти хіба вмієш?

— Ти зараз серйозно?

— Дуже.

— Тоді доведеться тобі перевірити.

Він простягнув руку, я поклала свою долоню в його, і ми вийшли на танцмайданчик. Навколо було багато людей, але чомусь у ту мить я майже перестала їх помічати. Нікіта притягнув мене ближче, я поклала руки йому на плечі.

— Ти якась напружена.

— Я?

— Ага.

— Нічого подібного.

— Тоді чого руки тремтять?

Я швидко подивилася на них:

— Від музики.

Він тихо засміявся:

— Звісно.

Я закотила очі:

— Не смійся.

— Я й не сміюся.

— Саме це ти зараз і робиш.

— Добре. Не буду, — він усміхнувся.

Я теж.

На кілька секунд усе було нормально. Навіть занадто нормально. Мені подобалося бути поруч із ним. Попри всі ті дивні моменти останнім часом, попри записки, попри відчуття, що я чогось не розумію, саме зараз я хотіла просто насолодитися вечором.

Нікіта раптом став серйознішим:

— Ліно.

— Що?

— Можна дещо сказати?

Я кивнула. Він кілька секунд просто дивився на мене:

— Я довго думав, чи варто це говорити.

Серце чомусь забилося швидше:

— І?

Він усміхнувся:

— Ти справді хороша.

Я засміялася:

— Це ти так довго думав?

— Не перебивай.

— Добре.

— Ти справді хороша, Ліно.

Цього разу я нічого не сказала.

— І ці останні пів року... — він замовк.

Я дивилася на нього, чекаючи продовження. І раптом музика різко замовкла. Я здригнулася. Розмови навколо теж стихли не одразу, але за кілька секунд стало незвично тихо. Люди почали озиратися, хтось невдоволено вигукнув щось у бік колонки.

А Нікіта навіть не ворухнувся. Наче саме цього й чекав.

Я знову подивилася на нього:

— Щось сталося?

Він лише похитав головою:

— Ні.

Потім подивився мені прямо в очі:

— Просто хотів сказати тобі дещо без музики.

Я усміхнулася, хоча мені чомусь стало ніяково:

— І що ж?

Він провів рукою по моєму волоссю. Я завмерла, мені здалося, що він зараз скаже щось важливе. Щось, чого я чекала вже давно.

Він нахилився ближче. Я затримала подих.

Але замість поцілунку він раптом відсторонився.

Я розгублено подивилася на нього:

— Що?

Нікіта лише усміхнувся:

— Знаєш, Ліно... — він зробив паузу. — Мабуть, я трохи переграв.

— Що?

— Нічого.

Він відпустив мене і просто пішов.

Я залишилася стояти посеред танцмайданчика. Кілька секунд просто дивилася йому вслід. Що це взагалі було?

Я вже хотіла піти за ним, коли побачила, куди він прямує. До Марти.

Вона стояла біля краю танцмайданчика й розмовляла з кимось. Нікіта підійшов до неї, сказав щось. Марта засміялася. А потім він поклав руку їй на талію. Марта подивилася на нього.

І він її поцілував.

Я не одразу зрозуміла, що саме побачила. Можливо, мозок просто відмовився це приймати.

Нікіта цілував Марту. Мою Марту. Мою найкращу подругу.

Я стояла нерухомо. Навколо хтось щось сказав, хтось засміявся від шоку, десь клацнув телефон. А мені було байдуже.

Я дивилася на них. Марта не відштовхнула його. Це було найгірше. Вона знала.

Я не знаю, звідки в мене взялася ця думка — просто знала. Марта знала. Марта все знала.

Я відступила на крок. Потім ще на один. Ніхто не зупинив мене. І добре.

Я різко розвернулася й пішла до виходу. Ні. Пішла — це занадто спокійно. Я втекла.

Я навіть не пам'ятала, як опинилася біля дверей. Хтось гукнув моє ім'я — я не обернулася. Ще хтось щось сказав — не чула. Я просто відчинила двері й вийшла надвір.

Холодне повітря вдарило в обличчя. Я зробила кілька кроків і зупинилася. Все. Просто все.

Я вдихнула, але повітря наче не вистачало. Витерла очі рукою.

Не плач. Тільки не тут. Тільки не перед ними.

Двері за спиною відчинилися, я почула кроки:

— Ліно!

Міша.

Я заплющила очі. Будь ласка. Тільки не зараз. Я не хотіла, щоб він бачив мене такою. Не хотіла, щоб хтось бачив.

— Ліно, почекай.

Я повернулася. Міша стояв за кілька метрів від мене, поруч був Діма.

Я одразу похитала головою:

— Не треба.

— Що саме?

— Не треба мене жаліти.

Діма глянув на Мішу:

— Я взагалі-то збирався сказати, що на вулиці холодно.

Я здивовано подивилася на нього:

— Що?

— Ну а що? Я не настільки емоційно розвинений, щоб придумати щось краще.

Я мимоволі ледь усміхнулася. На секунду. А потім знову згадала. Нікіта. Марта.

Я відвела погляд:

— Я не розумію.

Міша зробив крок до мене:

— Ліно...

— Ні, — я похитала головою. — Не кажи мені зараз, що все буде добре.

Він зупинився:

— Я й не збирався.

Я подивилася на нього:

— Тоді що ти збирався сказати?

Він мовчав. Довше, ніж мені хотілося.

— Що ти не заслужила такого.

Я гірко усміхнулася:

— Звучить майже як жалість.

— Це не жалість.

— А що?

Він подивився мені прямо в очі:

— Злість.

— На нього?

— Не тільки.

Я нічого не відповіла.

— На себе, — додав він.

Я насупилася:

— Чому?

— Бо я бачив, що щось не так.

Я завмерла:

— Що ти маєш на увазі?

Діма тихо втрутився:

— Ми бачили.

Я перевела погляд на нього:

— Що ви бачили?

Вони переглянулися. І цього мені вистачило, щоб зрозуміти: вони щось приховують.

— Місяць тому я почув розмову Нікіти, — нарешті сказав Міша.

У мене всередині все похололо:

— Яку розмову?