Розділ 21

Міша

Місяць. Рівно місяць минув відтоді, як я підслухав розмову Нікіти.

Я був сам не свій. Нутром відчував — щось має трапитися. Ну серйозно, одні таємниці. А з цим хлопцем це лякало неабияк. Таємнича розмова, щось через місяць і, власне, сам Нікіта — найбільша таємниця з усіх.

Він був найзагадковішою людиною для мене. І, мушу визнати, для Діми також. Цей бовдур протягом усього цього часу, мабуть, навіть більше за мене намагався зрозуміти, що ж такого має статися через той загадковий місяць. Але нам так і не вдалося нічого з'ясувати.

А що ми могли?

Ми з ним спостерігали. І в Діми була найважливіша місія з усіх — він збирав плітки. Щоправда, і це не дуже багато нам дало. У цього хлопця була своя мегакомпанія, куди входили еліта й обрані, тож чутки звідти просто не виходили. Максимум, що ми з'ясували, — Нікіта щось готував. Щось, про що ніхто нічого не знав.

Серйозно, ну ми ж не підійдемо до нього впритул, не зажмемо десь у кутку й не скажемо:

— Чуваче, що за хрінь? Який, до біса, місяць?

Хоча, мушу зізнатися, приблизно через два тижні наших безуспішних спроб дізнатися хоч щось саме так і хотілося зробити. Тільки дурню було б не зрозуміло, що він щось мутить.

— І що ти думаєш? — я підняв погляд на Діму.

— Про що?

— Про Нікіту.

— А. Про цього генія конспірації?

— Ага.

Діма відкинувся на спинку стільця й кілька секунд дивився кудись повз мене:

— Думаю, він або готує щось дуже серйозне, або просто настільки любить драму, що міг би продавати квитки на власне життя.

Я пирхнув:

— Не смішно.

— Я й не жартую.

— Ти щойно сказав, що він продавав би квитки на власне життя.

— І що? Я б навіть не купив. Я б попросив повернення грошей після першого акту.

Я похитав головою:

— Ти безнадійний.

— Зате спостережливий.

— Ти збирав плітки.

— Саме. Це, між іншим, дуже складна наука.

— Ти минулого тижня дізнався, що в нього нові кросівки.

— Не просто нові кросівки. Лімітовані.

— Дімо.

— Що?

— Мені байдуже.

— Тобі зараз байдуже. А коли Нікіта втече з країни в тих кросівках, ти пошкодуєш, що не оцінив масштаб ситуації.

Я засміявся, але ненадовго:

— Серйозно. Ти нічого не чув?

Діма вже не посміхався:

— Ні.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Дивно.

— Міш, я перевірив усе, що міг. Навіть тих, із ким він майже не спілкується. Там або ніхто нічого не знає, або всі раптом стали дуже чесними людьми.

— Тобто?

— Тобто або він реально нікому нічого не сказав, або його компанія працює краще за будь-яку спецслужбу.

Я зітхнув:

— Мені не подобається це.

— Мені теж.

— Тоді чому ти виглядаєш так, ніби тобі весело?

Діма знизав плечима:

— Бо якщо вже нічого не можемо зробити, залишається хоча б красиво панікувати.

— Ти називаєш це красиво?

— А ти бачив себе останні два тижні?

Я нічого не відповів. Діма ледь усміхнувся:

— Отож.

Я знову подивився в бік коридору:

— Сьогодні місяць.

— Я знаю.

— І?

— І що «і»?

— Ти не думаєш, що саме сьогодні щось станеться?

Діма на секунду замислився:

— Думаю.

— І що робитимемо?

Він подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною:

— Чекатимемо.

— Серйозно?

— А що ти пропонуєш? Викликати Нікіту на допит із лампою в очі?

— Не найгірша ідея.

— Я знав, що ти скажеш.

— Чому?

— Бо ще тиждень — і ти реально почнеш ходити за ним із блокнотом.

— А ти?

— Я? — Діма посміхнувся. — Я вже ходжу.

Я ледь усміхнувся, але думки все одно не відпускали. Сьогодні.

Я ще раз прокрутив у голові ту розмову, яку почув місяць тому. Тоді все здавалося якимось безглуздим набором фраз. Зараз же кожна дрібниця починала ставати на своє місце.

Я на хвилину замислився, а потім підняв очі на Діму. Він дивився на мене. І цього погляду вистачило — мабуть, ми подумали про одне й те саме.

Кінець навчального року. Сьогодні вечірка. І рівно місяць відтоді, як Нікіта сказав те, що я випадково почув.

— Вечірка, — тихо сказав я.

Діма нічого не відповів.

— Сьогодні.

— Я теж про це подумав.

Я відкинувся на спинку стільця:

— От чорт.

— Саме це я й хотів сказати, але вирішив зберегти залишки інтелекту й не повторювати тебе.

— У тебе залишки?

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Діма кілька секунд мовчав, а потім потер підборіддя:

— Якщо це пов'язано з вечіркою, то все стає ще дивнішим.

— Чому?

— Бо на вечірці буде купа людей. Його друзі, її друзі... Усі.

— І?

— І якщо Нікіта щось задумав, логічно, що йому потрібен момент, коли навколо буде достатньо людей.

Я насупився:

— Або достатньо свідків.

Діма повільно кивнув:

— Оце мені вже подобається менше.

— Мені теж.

— Зате ми нарешті знаємо хоча б де шукати.

Я подивився на нього:

— Ти зараз серйозно пропонуєш нам шпигувати за ним на вечірці?

— Ні.

— Слава Богу.

— Я пропоную робити вигляд, що ми не шпигуємо.

Я засміялася... тобто засміявся:

— Це твій геніальний план?

— У мене є кращий.

— Який?

— Не втрачати Нікіту з поля зору.

— Це і є попередній план.

— Ні. Попередній був із блокнотом.

— А зараз?

— Зараз без блокнота. Ми ростемо.

Я похитав головою:

— Ти ненормальний.

— Зате корисний.

Я знову глянув у бік коридору. Десь там був Нікіта. І вперше за весь цей місяць я відчув, що відповідь справді може бути зовсім близько. Залишалося тільки зрозуміти, що саме він збирався зробити сьогодні.

Ось він і момент. І достатньо людей. І свідки. Все ясно як білий день.