Розділ 20

Ліна

Я почала помічати за собою одну дивну річ.

Коли Нікіта заходив у клас, я автоматично шукала його очима.

Коли він сміявся з кимось, я дивилася, з ким.

Коли він діставав телефон, мені хотілося знати, хто йому написав.

Коли він кудись відходив, я ловила себе на бажанні зрозуміти, куди.

І це вже починало мене дратувати.

Я ніколи не була такою.

Принаймні не хотіла бути.

— Ти знову дивишся.

Я повернула голову. Діма стояв біля моєї парти.

— Куди?

— Туди.

Він кивнув у бік Нікіти.

Я одразу відвела погляд:

— Не дивлюся.

— Звісно.

— Серйозно.

— Я тобі вірю.

— Не віриш.

— Абсолютно ні.

Я штовхнула його плечем:

— Іди звідси.

— Боляче.

— Переживеш.

— Жорстока жінка.

— Яка є.

Він усміхнувся:

— До речі, він сьогодні якийсь нервовий.

Я подивилася на нього:

— Хто?

Діма підняв брову.

— Ага.

— Що?

— Нічого.

— Ти сам сказав.

— Так.

— То говори.

— Нема чого.

— Дімо.

— Ліно.

Я примружилася:

— Ти мене дратуєш.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Це моє покликання.

Я засміялася. Він відійшов.

А я знову подивилася на Нікіту.

Він справді був якийсь дивний. Сидів із телефоном і щось швидко друкував. Побачивши, що я дивлюся, одразу заблокував екран.

Я насупилася:

— Що?

Він підняв очі:

— Нічого.

— Я нічого не сказала.

— Але так дивишся, ніби зараз допит влаштуєш.

— Я просто дивлюся.

— Добре.

Він усміхнувся. Я теж. Але тепер усмішка не доходила до очей.

Після уроків я зайшла в бібліотеку. Не знаю навіщо — мабуть, просто хотілося тиші.

Діставши книжку з рюкзака, я сіла біля вікна й відкрила її. На першій сторінці лежав маленький жовтий папірець.

Я завмерла. Повільно витягнула його.

Знову та сама ручка. Той самий почерк.

Я розгорнула:

«Ти посміхаєшся — я розтаю».

Я перечитала один раз. Другий. Третій. А потім усміхнулася сама собі.

— Господи...

Я притиснула записку до грудей.

Хто ти взагалі? Чому ти це робиш?

Я озирнулася. У бібліотеці було кілька людей, ніхто не дивився на мене. Я знову опустила очі на папірець.

І раптом стало якось дивно. Не страшно. Не неприємно. Навпаки — тепло.

Мені хотілося знати, хто це. Дуже.

Я склала записку, поклала в кишеню і вже хотіла встати, коли за спиною почувся знайомий голос:

— Ти тут?

Я обернулася. Нікіта.

— Ага.

Він підійшов ближче:

— Я тебе шукав.

— Навіщо?

— Хотів провести додому.

Я усміхнулася:

— Добре.

Він простягнув руку, я взяла її, і ми вийшли з бібліотеки.

Я йшла поруч із ним, але думки весь час поверталися до записки: «Ти посміхаєшся — я розтаю».

Я подивилася на Нікіту. Він щось розповідав. Я слухала, але раптом у голові промайнула дивна думка: а якщо це він?

Я одразу відкинула її.

Ні. Не може бути.

Але чому ні?

Він знає, де я буваю. Він знає, які книжки я читаю. Він може легко залишити записку.

Я подивилася на нього ще раз.

— Ти сьогодні якась дивна.

— Можливо.

— Все добре?

Я кивнула:

— Так.

Він усміхнувся. Я теж. Але цього разу я дивилася на нього уважніше. Не як на хлопця, який мені подобається, а як на людину, яку намагаюся зрозуміти.

І мені це не подобалося. Бо я починала бачити те, чого раніше не помічала.

Він часто перевіряв мій телефон. Питав, із ким я спілкуюся. Не любив, коли я залишалася з Дімою. Злився, якщо я йшла кудись без нього. Іноді сам вирішував, що мені краще вдягнути.

Раніше все це здавалося турботою.

Тепер... я не знала. Можливо, записки просто змусили мене подивитися на нього під іншим кутом.

Через кілька днів ми з Мартою сиділи в кафе. Вона щось розповідала, а я майже не слухала.

— Ти знову задумалась, — зауважила вона.

— Вибач.

— Про нього?

Я замовкла:

— Про кого?

— Ліно.

— Що?

— Ти дуже погано брешеш.

Я видихнула:

— Можливо.

— Що сталося?

Я кілька секунд мовчала, а потім дістала з кишені записку. Марта прочитала її.

— Ого.

— Що?

— Нічого.

— Марто.

Вона повернула мені папірець:

— Мило.

— Так.

— Ти знаєш, хто це?

Я похитала головою:

— Думаєш, це Нікіта?

Я завмерла:

— Не знаю.

— Чому ти взагалі про це подумала?

Я знизала плечима:

— Просто.

Марта уважно подивилася на мене:

— А якщо це не він?

— Тоді хто?

— Не знаю.

— Дякую, дуже допомогла.

— Завжди рада.

Я засміялася. Вона теж. А потім раптом сказала:

— Може, хтось, хто давно за тобою спостерігає.

Я опустила погляд на записку:

— Можливо.

— І що б ти сказала цій людині, якби вона зараз сиділа перед тобою?

Я задумалася:

— Не знаю.

— Брехня.

— Чому?

— Бо ти вже щось думаєш.

Я усміхнулася:

— Можливо.

— Ну?

Я провела пальцем по краю папірця:

— Я б запитала, чому вона мовчить.

Марта нахилила голову:

— А якщо вона боїться?

Я подивилася на неї:

— Тоді нехай знає, що іноді мовчання болить сильніше за правду.

Марта кілька секунд дивилася на мене:

— Оце вже було красиво.

— Не звикай.

— Пізно.

Я засміялася. Але всередині чомусь стало неспокійно. Бо ці слова були не тільки про записки. Вони були про мене. Про всіх людей, які щось відчували, але мовчали.

І я раптом подумала: а скільки всього можна не помітити, якщо людина просто ніколи не скаже?