Розділ 19

Міша

— Я тобі серйозно кажу, він щось затіває.

Я підняв очі на Діму.

— Ти вже третій тиждень це кажеш.

— Бо він третій тиждень щось затіває.

— Логічно.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив сприйняти як комплімент.

Я похитав головою. Ми сиділи в їдальні. Точніше, я сидів. Діма вже хвилин десять ходив навколо столу, розповідаючи мені про чергову «дуже важливу» інформацію, яку він десь почув.

— Отже, — він сів навпроти мене. — Учора Нікіта кудись їздив.

— Куди?

— Не знаю.

— Тоді яка від цього користь?

— Мішо, ти не розумієш. Я збираю інформацію.

— Яку?

— Він кудись їздив.

Я кілька секунд мовчав.

— Все?

— Все.

— Дякую. Тепер я спокійний.

— Я знав, що ти оціниш.

— Я вже починаю думати, що ти просто придумуєш половину цього.

— Я?!

— Так.

— Я ніколи не вигадую.

Я підняв брову.

— Учора ти сказав, що Нікіта збирається втекти з країни.

— Я сказав, що це можливо.

— У кросівках.

— У нього хороші кросівки.

— Дімо.

— Що?

Я засміявся.

— Ти безнадійний.

— Зате в мене є талант.

— Який?

— Діставати людей.

— Це я вже помітив.

Він усміхнувся.

— Але серйозно. Він щось планує.

Я перестав сміятися.

— Я теж так думаю.

— Тоді чому ми досі нічого не знаємо?

— Бо він не дурний.

— На жаль.

— І дуже добре вміє приховувати те, що йому потрібно.

Діма кивнув.

— Я питав у Сашка.

— І?

— Нічого.

— У кого ще?

— У двох хлопців із його компанії.

— І?

— Нічого.

— Ще?

— Не дивись на мене так.

— Як?

— Наче зараз скажеш, що я некомпетентний.

— Я просто хотів сказати, що ти вже допитав половину школи.

— Три чверті.

Я засміявся.

— Ти ненормальний.

— Можливо.

Він нахилився ближче.

— Але знаєш, що дивно?

— Що?

— Він став обережнішим.

— У якому сенсі?

— Раніше він міг говорити про все при своїх. А тепер постійно відходить убік, коли телефонує.

Я задумався.

— Точно?

— Так.

— І ти це бачив?

— Декілька разів.

Я подивився в бік коридору. Нікіта стояв біля вікна. Розмовляв із кимось телефоном. За кілька секунд він відійшов подалі. Діма теж повернув голову.

— Бачиш?

— Бачу.

— Я ж казав.

— Тихо.

— Що?

— Не дивись так явно.

— Чому?

— Бо він зараз подивиться.

Діма одразу відвернувся.

— Я не дивлюся.

— Ти буквально повернув голову на сто вісімдесят градусів.

— Я треную шию.

Я ледь не засміявся.

— Ти ідіот.

Ми ще кілька секунд мовчали. Нікіта закінчив розмову. Поклав телефон у кишеню. І пішов у наш бік. Я відвів погляд.ін пройшов повз. Навіть не глянув. Але щось у ньому було не так. Я не міг пояснити що саме. Просто відчував.

— Мішо.

— Що?

— Ти зараз його очима просвердлиш.

— Замовкни.

— Добре.

Діма замовк на три секунди.

— Але...

— Дімо.

— Все.

Після уроків я випадково побачив Ліну біля сходів. Вона сміялася. Марта щось їй розповідала. А потім Ліна підняла голову й побачила мене. Наші погляди зустрілися. Вона усміхнулася. Я теж. І все. Звичайна секунда. Але для мене вона чомусь завжди тривала довше. Я іноді думав, що якби вона знала, що я відчуваю в такі моменти, то перестала б так легко усміхатися. Бо я... Я тану від однієї її усмішки. Можна було б сказати простіше: «Ти посміхаєшся — я тану». Я навіть усміхнувся сам собі від цієї думки.

— О, дивіться.

Я повернув голову. Діма стояв поруч.

— Що?

— Нічого.

— Чому ти так дивишся?

— Бо ти щойно посміхнувся сам собі.

— Не посміхався.

— Посміхався.

— Тобі здалося.

— Мішо.

— Що?

— Я тебе знаю.

— На жаль.

— На щастя.

Я закотив очі.

— Іди вже.

— Ні.

— Чого?

— Мені цікаво.

— Що?

— Коли ти нарешті скажеш їй?

Я відвів погляд.

— Ніколи.

Діма перестав усміхатися.

— Серйозно?

— Так.

— Чому?

Я кілька секунд мовчав.

— Бо вона щаслива.

— З ним?

Я кивнув.

— Ти впевнений?

Я подивився на Ліну. Вона саме щось говорила Марті. Потім засміялася.

— Здається.

— А якщо ні?

Я нічого не відповів. Діма тихо видихнув.

— Міш.

— Що?

— Ти ж розумієш, що твоє мовчання нічого не змінить?

Я глянув на нього.

— Знаю.

— Тоді чому мовчиш?

Я усміхнувся без радості.

— Бо іноді сказати правду — це не означає зробити людині краще.

Він замовк. Я теж. Через кілька секунд Діма тихо сказав:

— А ти не думав, що вона сама хоче знати?

Я подивився на нього. Відповіді не знайшлося.

Того вечора я знову сидів над чистим аркушем. Ручка крутилася між пальцями. Я вже кілька хвилин нічого не писав. Потім все-таки вивів: «Чому ти мовчиш, коли я так багато відчуваю до тебе?» Подивився. Закреслив. Написав знову: «Ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш». Це теж не сподобалося. Занадто прямо. Я відкинувся на спинку стільця. Чудово. Я можу написати сотню слів про неї в голові. А коли треба залишити кілька на папері — раптом забуваю українську мову.

Я посміхнувся. Потім знову взяв ручку: «Ти посміхаєшся — я тану». Цього разу не закреслив. Просто дивився. А потім склав папірець. Можливо, колись він стане запискою. Можливо, ні. Я ще не знав. Але одну річ знав точно: я не міг сказати це їй вголос. Не зараз. Можливо, ніколи.

Телефон завібрував. Повідомлення від Діми: «Є новини». Я одразу відповів: «Які?» Відповідь прийшла майже одразу: «Вечірка через два тижні». Я насупився: «І?» «Нікіта щось там організовує». Я завмер. «Що саме?» Три крапки з'явилися. Зникли. Знову з'явилися. «Не знаю».