Розділ 18

Ліна

Я не знаю, коли саме почала за ним спостерігати. Можливо, після тієї записки, яка вже кілька днів лежала в мене на столі. А може, після слів Діми. Тепер я ловила себе на тому, що помічаю Нікіту навіть тоді, коли зовсім не збиралася на нього дивитися. На великій перерві я сиділа за партою, переглядаючи конспект, хоча насправді вже хвилин п'ять читала один і той самий абзац. Навпроти мене сиділа Марта й щось розповідала.

— І я їй кажу: «Ти серйозно зараз?» А вона мені...

— Ага.

— Ліно.

— Що?

— Ти мене слухаєш?

Я підняла на неї очі.

— Так.

— Що я сказала?

Я замислилася.

— Щось про...

— Чудово.

Вона закотила очі.

— Навіть не намагайся.

— Я слухаю.

— Ти вже хвилин п'ять дивишся в одну точку.

Я глянула на зошит.

— Я думаю.

— Я бачу. І про що?

Марта посміхнулася.

— О, це вже цікаво.

— Про навчання.

— Ага.

— Що?

— Нічого.

Вона підперла голову рукою.

— Просто цікаво, коли ти востаннє думала про навчання з таким обличчям.

Я вже хотіла щось відповісти, але в цей момент біля нашої парти зупинився Нікіта.

— Ведмежатко.

Я автоматично підняла голову.ін усміхався. Я теж. І на секунду все стало звичайним. Таким, як завжди.

— Привіт.

— Привіт.

Він поклав на парту шоколадку.

— Тримай.

Я здивовано глянула на неї.

— Це що?

— Шоколадка.

— Я бачу.

— Тоді навіщо питаєш?

Я засміялася.

— Дуже смішно.

— Я знаю.

Він сів на край парти.

— Ти сьогодні після уроків зі мною?

— А куди?

— Підемо прогуляємося.

— Можна.

— Тоді після уроків чекаю біля входу.

— Добре.

Він підвівся й пішов. Я машинально простежила за ним поглядом. Марта одразу це помітила.

— Ну?

Я повернулася до неї.

— Що «ну»?

— Нічого.

Вона посміхнулася.

— Просто помітила.

— Що саме?

— Те, що ти за ним стежиш очима, поки він відходить.

— Я не стежу.

— Добре.

— Я просто дивилася.

— Звичайно.

Я пирхнула.

— Ти теж на людей дивишся.

— Але я хоча б не сперечаюся з очевидним.

Я вже хотіла відповісти, але пролунав дзвінок. Марта зібрала речі.

— Ходімо, детективе.

— Який ще детектив?

— Твій внутрішній.

— У мене немає внутрішнього детектива.

— Уже є.

Я закотила очі, але нічого не сказала. Бо, мабуть, вона мала рацію.

Після уроків Нікіта справді чекав біля входу. Я побачила його ще здалеку.ін стояв, спершися на стіну, і щось гортав у телефоні. Я зупинилася на кілька секунд. Не тому, що хотіла підглянути. Просто згадала слова Діми: «Він іноді дивиться на когось і не помічає, що його бачать». Я сама не зрозуміла, чому ця фраза досі сиділа в голові. Нікіта підняв голову й одразу мене помітив.

— Ну нарешті.

Я підійшла ближче.

— Ти мене чекав?

— Ні, випадково тут стою.

— Ясно.

Я усміхнулася.

— Ходімо?

— Ходімо.

Ми рушили в бік парку. Перші кілька хвилин говорили про школу. Про контрольну. Про вчителя. Про те, що Діма знову отримав зауваження. Я сміялася, відповідала, щось розповідала сама. Але водночас краєм ока стежила за Нікітою. Нічого незвичайного.ін ішов поруч, іноді дивився на мене, іноді на дорогу, іноді перевіряв телефон. Звичайний день. Звичайна прогулянка. Я вже майже переконала себе, що даремно все це вигадала, коли Нікіта раптом зупинився біля лавки.

— Сядемо?

— Давай.

Ми сіли.ін поклав телефон поруч із собою. Я подивилася на нього. Потім на телефон. Потім знову на нього.

— Що?

— Нічого.

Він усміхнувся.

— Ти сьогодні якась задумлива.

— Просто втомилася.

— Тоді відпочивай.

Я кивнула. На кілька секунд запала тиша. Я дивилася перед собою, але краєм ока бачила, як Нікіта взяв телефон. На екрані з'явилося повідомлення.ін прочитав його. І його усмішка зникла. Зовсім ненадовго. Буквально на секунду. Потім він заблокував телефон і поклав його до кишені. Я нічого не сказала. Можливо, мені просто здалося.

— Хтось пише? — запитала я так буденно, як тільки могла.

— Та ні.

Він навіть не подивився на мене.

— Ніхто?

— Ніхто важливий.

Я кивнула.

— А.

Нікіта перевів тему на щось інше, і я підтримала розмову. Але тепер у голові вже крутилася зовсім інша думка: Ніхто важливий. Я не знала, чому саме ці слова мене зачепили. Можливо, тому що він відповів занадто швидко. А може, тому що я вже шукала підозру навіть там, де її не було.

Коли ми вже збиралися йти додому, Нікіта знову дістав телефон. Цього разу я не дивилася. Принаймні, спочатку. Я перевела погляд на дорогу, а потім випадково побачила його відображення у вітрині магазину.ін стояв трохи позаду мене й щось швидко друкував. Я зупинилася.ін цього не помітив. На кілька секунд я просто дивилася на нього через відображення. Нікіта усміхнувся телефону. Не так, як усміхався мені. Я відразу відвела погляд. Може, це взагалі нічого не означало. Може, йому написав друг. Або хтось із класу. Або просто надіслали смішне відео. Варіантів було сотні. Тільки чомусь жоден не заспокоював.

— Ліно, ти йдеш?

Я обернулася. Нікіта вже стояв поруч.

— Так.

Ми пішли далі. Я більше нічого не питала.

Увечері я сиділа на ліжку, перебираючи записки. Одна. Друга. Третя. Четверта. Я вже навіть не пам'ятала, скільки їх. Вони лежали в маленькій коробочці, яку я ховала в шухляді. Я взяла останню: «В тобі стільки прекрасного». Посміхнулася. Потім поклала її поруч з іншими. Мій погляд зупинився на тій, яку я перечитувала останні кілька днів: «Іноді людина поруч може здаватися саме тією, кого ти шукала...» Я провела пальцем по краю папірця. Раніше ці слова здавалися просто красивими. Тепер вони чомусь звучали зовсім інакше. Я згадала сьогоднішню прогулянку. Повідомлення. Його швидку відповідь. І ту усмішку, яку я побачила у відображенні.