Розділ 17

Ліна

Єдина ідея, яка спала мені на думку, — це тримати рюкзак біля себе постійно. На перерві — зі мною. На уроці — біля ноги. У їдальні — беру із собою. Але коли вдома діставала зошити, то з одного випав папірець. Гаразд, значить, мій шанувальник або дуже кмітливий, або настирний. Схоже, в нас два в одному.

«В тобі стільки прекрасного».

Посміхнувшись і провівши пальцями по записці, я вирівняла кутик, який загнувся. Отже, ми повернулися до лестощів. Цікаво, цікаво. Дивно, що вона до мене потрапила, бо я носила рюкзак із собою і намагалася до всіх приглядатися. Але, видно, я не спец у цьому.

Діставши з тумби коробочку, де зберігала інші записки, я поставила її перед собою й відкрила. Поки перебирала знайомі папірці, в голові мимоволі прокручувався весь сьогоднішній день. Я намагалася згадати кожну дрібницю: хто був поруч, де була, хто підходив до мене і чи могла я хоч на секунду не помітити когось біля своїх речей. Ніби нічого такого.

Після тієї записки я, сама того не помічаючи, почала звертати на Нікіту більше уваги. Не спеціально. Принаймні, я так себе переконувала. На перерві він підійшов до моєї парти й, навіть не питаючи, взяв мій телефон.

— Нікіта.

— Що?

— Віддай.

— Зараз.

Він швидко щось переглянув на екрані й поклав телефон назад.

— У тебе знову сто відсотків.

— І?

— Нічого. Просто дивуюся, як ти його взагалі не заряджаєш.

Я забрала телефон. Звичайна ситуація. Абсолютно звичайна. Але чомусь у голові одразу промайнула записка:

«Людина поруч може здаватися саме тією, кого ти шукала…»

Я відкинула цю думку. Нікіта ж мій хлопець. Звісно, він може взяти мій телефон.

Наступного уроку він раптом запитав:

— Ти сьогодні знову не їла?

Я підняла на нього очі.

— Звідки ти знаєш?

— Ти сама казала вчора, що не снідала.

Я на секунду задумалась. Точно. Казала. Просто забула.

— А, ну так.

Він усміхнувся.

— От бачиш. Я уважний.

Я теж усміхнулася. Але всередині щось неприємно кольнуло.

«Справжня відповідь завжди ховається не в тому, що вона говорить, а в тому, що робить, коли ніхто не бачить».

Я майже фізично відчула, як ці слова знову з’явилися в голові. Та що зі мною взагалі відбувається? Тепер кожна його дія здавалася мені підозрілою.

На наступній перерві я випадково помітила, що він дивиться на мене. Щойно наші погляди зустрілися, він усміхнувся. Я теж. Він відвернувся. І все. Звичайний погляд. Звичайна усмішка. Але через кілька секунд я знову подумала про записку. Може, це про нього? Може, автор хотів натякнути саме на Нікіту? Я швидко відкинула цю думку. Ні. Це вже схоже на параною.

Але через кілька хвилин Нікіта підійшов до мене.

— До речі, ти вчора так і не додивилася той фільм?

Я завмерла.

— Який?

— Ну той, про який ти розповідала.

Я мовчала кілька секунд. Я справді розповідала йому про цей фільм. Учора. Тобто він просто запам’ятав. Нічого дивного. Абсолютно нічого.

— Ні, не додивилася.

— Чого?

— Заснула.

— Я так і знав.

Він засміявся. Я теж. І знову нічого. Жодного доказу. Жодної дивної поведінки. Жодної причини підозрювати його. Тільки моя голова, яка після тієї записки вирішила перетворити звичайний день на детектив. Я навіть почала злитися на себе. Бо що далі? Почну підозрювати його в тому, що він дивиться на мене?ін мій хлопець. Було б дивніше, якби він цього не робив. Але все одно… Коли він відійшов, я ще кілька секунд дивилася йому вслід. Мені хотілося повірити, що це просто збіг. Що записка нічого не означає. Що я просто надто багато думаю. Та десь усередині вже з’явилася маленька, дуже неприємна думка: А якщо означає?

Ще й Діма зі своїми жартами однозначно збиває. Мені здається, ніхто не знає, коли той жартує, а коли абсолютно серйозний. Просто підходить на перерві і видає:

— Ти коли-небудь помічала, що він робить, коли думає, що його ніхто не бачить?

Я буквально завмираю, здивовано дивлячись на нього.

— Чому ти це питаєш?

— Та просто. Він іноді дивний.

Хлопець переходить на іншу тему, навіть не розуміючи, що щойно повторив майже дослівно сенс записки. Я далі його не слухала, намагаючись зрозуміти: це випадковість чи ні?

— Ліно?

Я навіть не одразу зрозуміла, що він до мене звертається.

— Що?

— Ти мене взагалі слухаєш?

— Так.

— І що я щойно сказав?

Я глянула на нього.

— Не пам'ятаю.

— От і я про те.

Я мимоволі усміхнулася.

— Просто задумалась.

— Помітив.

Він сів поруч, але вже за кілька секунд знову заговорив про щось своє. Я слухала краєм вуха, поки в голові продовжувала крутитися одна й та сама фраза.

«Ти коли-небудь помічала, що він робить, коли думає, що його ніхто не бачить?»

Я подивилася на Діму. Він абсолютно спокійно гортав щось у телефоні. Звідки він це взагалі взяв?

— Дім.

— М?

— А що ти мав на увазі, коли сказав про Нікіту?

Він підняв очі від телефона.

— Та нічого особливого.

— Ти сказав, що він іноді дивний.

— Бо іноді дивний.

— І що саме він робить?

Діма на кілька секунд задумався.

— Не знаю. Просто буває таке.

— Що «таке»?

— Ну, ніби він десь не тут. Або сидить, дивиться на когось і не помічає, що його бачать.

У мене всередині все завмерло.

— Ти часто це помічаєш?

— Та ні. Просто пару разів було.

Він сказав це абсолютно буденно, навіть не звернувши уваги на мою реакцію. А я вже не знала, що думати.

— І коли це було?

— Ліно, ти чого?

— Та просто питаю.

Він трохи примружився, але потім знизав плечима.

— Не пам'ятаю. Та й яка різниця?

Я кивнула.

— Ніякої.

— Точно?