Розділ 16

Ліна

Записка. Знову. Тільки от ця справді інша. Вона зовсім не схожа на попередні. Ті були короткі, з компліментами. А ця…

Я знову поглянула на папірець. Маленький жовтий листок трохи зім’явся, бо я знайшла його в рюкзаку, притиснутим підручниками. Попри це, текст можна було розібрати:

«Іноді людина поруч може здаватися саме тією, кого ти шукала. Але справжня відповідь завжди ховається не в тому, що вона говорить, а в тому, що робить, коли ніхто не бачить».

Її автор, безсумнівно, той самий, що й раніше — той самий почерк. Проте зміст… Це щось нове. Маю визнати, лестощі в попередніх мені подобалися більше, а тут — ціла загадка. Мені досі не зрозуміло, хто це пише, і я навіть не впевнена, чи хочу знати. Мені подобається таємничість. Але водночас вона й лякає.

Ось уявіть: ви щодня отримуєте по кілька записок із похвалою щодо вашого вигляду чи якихось моментів із життя. І перше, про що ви думаєте: «Ця людина бачить мене постійно. Вона... стежить за мною?». От і я так подумала. Хіба це може не лякати?

Я ще раз перечитала записку. Потім утретє. А потім перевернула її, ніби на звороті раптом мав з’явитися підказка чи пояснення. Нічого. Я провела пальцем по краю папірця. Хто це взагалі пише? І головне — коли? Я ж не можу постійно стежити за рюкзаком. Він або лежить під партою, або висить на стільці, або стоїть десь у коридорі.

А якщо…

— Ти зараз виглядаєш так, ніби намагаєшся розгадати державну таємницю.

Я здригнулася. Записка миттєво зникла під підручником.

— Дімо!

Він стояв біля моєї парти й дивився на мене з тією самою посмішкою, яка зазвичай означала: зараз почнеться.

— Що?

— Ти можеш хоча б не підкрадатися?

— Я не підкрадався. Я просто підійшов.

— Дуже тихо!

— Може, ти просто задумалася.

— Може.

Він подивився на книжку, під яку я щойно сховала записку.

— Що там?

— Нічого.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

Він сів на сусідній стілець. Я намагалася поводитися максимально природно. Настільки, що, мабуть, виглядала як людина, яка щойно пограбувала банк і намагається переконати поліцію, що просто вийшла подихати повітрям.

— Ти якась дивна сьогодні, — сказав Діма.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— А звучить саме так.

— Ти чогось злякалася?

— Ні.

Надто швидко відповіла. Діма примружився:

— Точно?

— Точно.

— Тоді чому ти щойно так рвучко закрила підручник?

Я подивилася на нього:

— Бо не хочу, щоб ти його брав.

— Я й не збирався.

— От і добре.

— Тепер точно хочу.

— Дімо!

Він засміявся:

— Гаразд, не чіпаю.

Я тихо видихнула. Пощастило.

— До речі, — мовив він, — ти сьогодні бачила Нікіту?

Я на секунду зависла:

— Так.

— І?

— Що «і»?

— Нічого. Просто питаю.

— А чому ти питаєш?

— Бо він сьогодні якийсь дивний.

Я мимоволі глянула в його бік. Нікіта сидів із друзями й щось показував їм у телефоні.

— Який «такий»?

— Не знаю. Мовчить більше, ніж зазвичай.

— Може, втомився.

— Ага. Або закохався.

Я фиркнула:

— Ти всіх підряд одружити готовий.

— Я просто уважний.

— Ти просто пліткар.

— Це наклеп!

Я усміхнулася. Але слова із записки знову промайнули в голові: «Людина поруч може здаватися саме тією, кого ти шукала…»

Ні. Я відразу відкинула цю думку. Не збираюся шукати прихований сенс у кожному, хто поруч. Це вже параноя.

— Ти чого зависла? — Діма клацнув пальцями перед моїм обличчям.

— Я не зависла.

— Ага. Просто дивилася в одну точку секунд десять.

— Може, мені подобається ця точка.

— Дуже романтично.

Я закотила очі:

— Іди до своїх.

— Виганяєш?

— Так.

— Жорстоко.

Він устав, але за кілька секунд знову повернувся:

— Тільки не забудь про домашку.

— Не забуду.

— Ти минулого разу забула.

— Один раз!

— Три.

— Два.

— Чотири, якщо рахувати контрольну.

— Це взагалі не рахується!

— Чому?

— Бо я не забула. Я просто її не зробила.

Він засміявся:

— Оце чесність.

— Іди вже!

— Іду.

Діма нарешті відійшов. Я зачекала кілька секунд, переконалася, що він не дивиться, і дістала записку. Через його дурнуваті жарти я майже забула про неї. Майже.

Я перечитала останній рядок: «…те, що робить, коли ніхто не бачить».

Можливо, автор хоче, щоб я була уважнішою до людей навколо. Можливо, він просто грається. А може, знає щось про когось близького мені?

Я сама здивувалася цій думці. Звідки вона взагалі взялася? Я похитала головою. Ні. Ніхто нічого не знає. Про записки — точно. Я нікому не розповідала. Навіть Марті. І тим більше Нікіті. Це було тільки моє. Моя маленька дивна таємниця, яку я чомусь не хотіла ні з ким ділити.

Я склала папірець удвічі й заховала між сторінками книжки. Туди, де його ніхто не знайде. Сподіваюся.

Я підняла голову. Діма саме щось розповідав хлопцям, активно розмахуючи руками, і один із них голосно засміявся. Я мимоволі усміхнулася. Якби він тільки знав, що буквально за метр від нього я ховаю цілу таємну історію, про яку він навіть не здогадується!

Але, мабуть, так навіть краще. Бо якщо я комусь розповім, усе зміниться. Записки перестануть бути лише моїм секретом. А я поки що не готова ним ділитися. Навіть якщо іноді від цього стає моторошно. Особливо після сьогоднішньої.

Бо вперше мені здалося, що людина, яка пише ці рядки, не просто милується мною здалеку. Вона намагається про щось мене попередити. І я дуже хотіла зрозуміти — про що саме.