Розділ 15

Міша

Кажуть, кохання на відстані неможливе. Проте сонце теж далеко, але ж гріє. Тільки я чомусь ніколи не розумів, чому люди так легко говорять про те, чого самі не відчували.

Може, любов і справді не витримує відстані. Може, їй потрібні руки, які можна тримати, очі, в які можна дивитися, і людина поруч, коли тобі погано.

А може, справа зовсім не у відстані.

Я дивився на Ліну, яка стояла поруч із Нікітою, і чомусь думав саме про це. Вона сміялася. Не так, як зі мною.

Я одразу ж відкинув цю думку. Бо звучало це до біса по-дитячому. «Не так сміється» — серйозно? Я що, тепер експерт із її сміху?

— Ти зараз знову її розглядаєш.

Я перевів погляд на Діму:

— Не розглядаю.

— Ага. — Він зробив ковток коли й примружився: — Ти просто дуже уважно дивишся в один бік уже хвилин п'ять.

— Може, мені подобається краєвид.

— Який саме? — Діма озирнувся. — Паркан? Дерево? Смітник?

— Ти.

— О, тоді я приємно вражений.

Я закотив очі. Діма засміявся й легенько штовхнув мене плечем.

— Розслабся, Міш, я жартую.

— У тебе інших справ немає?

— Є. Але вони нудні.

Я знову подивився на Ліну. Нікіта щось їй розповідав. Вона слухала, час від часу усміхалася й кивала. Потім він поклав руку їй на плече. Звичайний жест. Нічого особливого. Напевно. Тільки чомусь я дивився на його руку довше, ніж варто було.

— Ти ревнуєш? — тихо запитав Діма.

— Ні.

— Я навіть ще не сказав, до кого.

Я глянув на нього:

— Ти жахливий.

— Зате спостережливий.

— Це моя фраза.

— Вибач, позичив.

Діма знову посміхнувся, але цього разу дражнити мене не продовжив. Ми обоє дивилися на них.

Ліна щось сказала Нікіті. Він нахилився до неї, щоб почути, а потім засміявся. Я не чув, про що вони говорили. І, мабуть, не мав би. Але чомусь хотілося. Не з цікавості. Я просто хотів зрозуміти. Бо якщо вона справді його любить, я не маю права все псувати. Це я повторював собі вже не вперше. Але сьогодні чомусь ця думка не працювала. Мені не подобалося те, що я бачив. Тільки я не міг пояснити чому.

— Мені здається, вони дивно поводяться, — сказав Діма.

Я різко повернувся до нього:

— Хто?

— Ну не я ж із парканом.

Я промовчав.

— Нікіта і Ліна, — уточнив він. — Тільки не починай зараз.

— Що саме?

— Твоє «я знав це ще до народження».

— Я нічого не казав.

— Ти зараз мовчиш дуже голосно.

Я пирхнув:

— І що тобі в них здалося дивним?

Діма на секунду замислився:

— Не знаю.

— Чудовий аргумент.

— Дякую.

— Це був не комплімент.

— Я приймаю всі компліменти, навіть ненавмисні.

Я похитав головою. Діма знову подивився на Ліну.

— Просто вони ніби разом, але...

— Але що?

— Не знаю. Наче окремо.

Я нічого не відповів. Бо відчував те саме.

Нікіта часто торкався її. Обіймав. Клав руку на талію. Міг поцілувати в щоку на очах у всіх. Збоку все виглядало правильно. Навіть занадто правильно. Але іноді Ліна дивилася на нього так, ніби чекала чогось. Його реакції. Його слів. Його уваги. А він... А він просто був поруч.

Я не знав, чи це щось означає. Можливо, я просто шукав те, що хотів побачити. Можливо, мені взагалі не варто було звертати увагу.

— Мішо.

— Що?

— Не роби дурниць.

Я повернувся до Діми:

— Яких ще дурниць?

— Не знаю, ти ще не зробив. Я просто попереджаю наперед.

— Дуже корисно.

— Я стараюся.

Я посміхнувся, але ненадовго. Погляд знову сам повернувся до Ліни. Вона саме поправляла волосся, коли Нікіта щось сказав їй на вухо. Вона засміялася. І знову те саме відчуття. Наче щось не так. Я не міг назвати це. Не міг довести. Не міг навіть нормально пояснити самому собі. Просто відчував. А відчуття — поганий доказ. Особливо коли справа стосується людини, яка тобі небайдужа.

— Ти ж розумієш: якщо вона його любить, ти нічого не зміниш? — запитав Діма.

— Розумію.

— Тоді навіщо мучиш себе?

Я знизав плечима:

— Не знаю.

Це була правда. Я не знав. Може, тому що мені хотілося бути впевненим. Не в тому, що Нікіта поганий. Не в тому, що Ліна зробила неправильний вибір. Я просто хотів знати, що вона справді щаслива. Бо якщо так — я відступлю. Навіть якщо буде боляче. Особливо якщо буде боляче.

Я перевів погляд на свої руки. На пальцях залишився слід від пасти — я крутив ручку останні кілька хвилин. Ручка. Папір. Записка.

Думка спала на думку раптово. Настільки проста, що я навіть спочатку не надав їй значення. Я міг просто написати їй. Не про Нікіту. Не прямо. Не питати: «Ти точно його любиш?», бо це було б безглуздо. Вона б образилася — і мала б на це повне право. Але можна було запитати інакше. Так, щоб вона сама відповіла собі.

Я дістав із кишені маленький клаптик паперу.

— О-о-о, — Діма одразу нахилився ближче.

— Що?

— Ти пишеш записку.

— І?

— Нічого, — він зробив дуже серйозне обличчя. — Просто хочу сказати, що почерк у тебе жахливий.

— Я ще нічого не написав.

— Тоді в тебе є потенціал.

— Дякую.

— Прошу.

Я приховав усмішку й подивився на чистий папір. Що написати? «Ти щаслива?» Ні. Занадто прямо. «Ти впевнена в Нікіті?» Ще гірше. «Подивись уважніше на людину поруч із тобою». Я скривився. Звучало так, наче я головний герой дешевого детективу.

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти вже хвилину дивишся на цей папір, наче він зараз сам зізнається в усіх злочинах.

Я засміявся:

— Замовкни.

— Мовчу. — Він затих секунд на три. — А ти знаєш, що мовчання теж може бути відповіддю?

— Дімо!

— Усе-усе.

Я нарешті написав перше речення. Потім закреслив. Написав друге. Теж закреслив. Папір швидко перетворився на маленьке поле битви.