Розділ 14

Міша

Нікіта є, а моїх кучеряшок немає.

Цікаво, чи думали ми одне про одного одночасно? Сподіваюсь...

Бо я думаю про неї постійно. І той факт, що вона з іншим і вона щаслива, мене вбиває. Якби ми й далі проводили літо разом, то, можливо, на його місці був би я. А зараз я намагаюся знайти її поглядом.

Це вечірка для членів команди, проте можна прийти з парою, тож ніби логічно, що Нікіта має бути з Ліною. Але...

— Ти її не бачив?

— Ні, брате, не бачив, — спокійно відповів Діма. — Ти щойно це питав. Я впевнений, що вона прийде.

Гучна музика, незліченна кількість людей, які цілуються по кутках. Загалом я не знаю, чого очікував від подібної вечірки. А от Діма тут уже як свій — з кимось спілкується, а я просто спостерігаю за всім цим дійством.

Я сидів у найтемнішому та найтихішому кутку кімнати, який тільки зміг знайти. Ми тут були вже більше години, і моє бажання забратися звідси сильнішало з кожною хвилиною. Ненавиджу такі місця.

Поки я просиджував на цьому дивані, до мене підійшли кілька дівчат, проте я їм відмовив. Коли вони відійшли, до мене підійшов Діма.

— Чуваче, тільки не кажи, що вони хотіли з тобою познайомитися, — кивнув він на дівчат.

— Ага. А ще питали твій номер, — без жодних емоцій сказав я.

— Та ну тебе. Міш, досить сидіти тут і відлякувати всіх своїм виглядом. Піди з кимось поспілкуйся... — він зам'явся. — Ну, якщо не з дівчатами, то з хлопцями. Ти ж знаєш, що ми не можемо ні з ким не спілкуватися?

— Чого це не можемо? Усе ми можемо, — він глянув на мене. — Ну добре, добре. Я можу, ти — ні.

— Чуваче, я не хочу, щоб ти тут сидів як самітник. Я знаю, що ти зараз скажеш мені: «Мені й так добре». Але я не хочу, щоб ти якось не так почувався, коли я, до прикладу, буду з кимось іншим проводити час.

— Дім, не переживай за мене. Добре, я вилажу зі своєї темної берлоги.

— Ой-ой, у нашого Нікітки нова іграшка, ха-ха, — єхидно сказав хлопець із нашої команди, коли незнайома мені дівчина в короткій спідниці відійшла від Нікіти й кудись пішла. — А що ж твоя Ліночка скаже?

— Закрий рот, Пашо. Твоєї сраної думки ніхто не питав.

Я все-таки пішов ближче до команди, але тримався трохи віддалено, так би мовити, спостерігав збоку. Саме коли я розмовляв із Ванею, який нас сюди покликав, почув цю розмову, і це привернуло мою увагу.

— Не зважай. Для них це нормально. Вони, ну, трохи не терплять один одного...

— І часто у вас таке?

— Доволі часто. Нікіта не може зрозуміти, чого той постійно чіпляється через ту Ліну.

— Весело... — його слова мене трохи напружили.

— Та є таке. Так, ладно, чуваче, радий був поспілкуватися, але мене вже моя мала чекає, — сказав той і кивнув на дівчину в іншому куті кімнати, яка спостерігала за нами.

Чорт. Що я роблю? Якого дідька я намагаюся знайти цього Пашу?

Думав я про це, поки йшов до вхідних дверей. Я бачив, що той вийшов, і помітив його на лаві неподалік від дому.

— Я присяду? — мовив я.

— Чого тобі? — промовив той, глянувши на мене. — Новенький і вже посіпака Нікіти?

— Ух ти. Оце в мене репутація. Я навіть нічого не робив. А взагалі — ні. Так, я новенький, але, прости Господи, поклонятися цьому йолопу не збираюся.

Паша засміявся.

— Так а що ти тоді хочеш?

— Та от намагаюся знайти людей, які так само не терплять його, як і я.

— О, ну тоді сідай, — сказав той, посунувшись і звільняючи місце.

— Паша.

— Міша.

Якийсь час ми сиділи мовчки, а потім Паша продовжив, не дивлячись на мене:

— Ти ж думаєш, що він король цієї ями, так?

Я не відповів.

— А він просто боїться, — усміхнувся Паша. — І найбільше боїться, що хтось побачить, ким він є насправді.

Я вперше відчув, що прийшов сюди не випадково.

Коли я повертався до будинку, мене зупинила пара знайомих голосів.

— Залишився лише місяць. Не зіпсуй усе зараз, — промовив один.

Інший засміявся і відповів:

— Ти настільки в мені не впевнений?

— Мені здається, що ти себе занадто переоцінюєш. Бо знаєш, той, хто дарує їй букети, хто б це не був, значно краще справляється за тебе. У тебе конкуренти, брате.

Тільки дурню не зрозуміло, що мова про Ліну. Не зіпсувати що? І яке відношення має той, хто дарує букети, тобто я?

Так, добре. З цим ми розберемося. А зараз я маю велике бажання втекти звідси.

— Ти зі мною? — запитав я Діму, коли знайшов його.

Я дивився на нього, чекаючи відповіді, коли за його спиною прошмигнуло щось маленьке й кучеряве.

Простеживши за моїм поглядом, він відповів:

— Тобі ще цікава моя думка чи ми залишаємося?

Кинувши на неї останній погляд, я глянув на друга.

— Нам треба поговорити. І порадитися, — додав я, вирішивши.

— Ого, — протягнув той. — Це наскільки все кепсько, що ти зі мною радишся?

Показавши два пальці, я відповів:

— Два варіанти. Один — я правий, другий — я повний бовдур.

— Боюся тебе розчаровувати, друже, але за замовчуванням у нас обидва варіанти.

Закотивши очі, я обернувся знову, шукаючи володарку того неймовірного волосся.

— Господи, чуваче, що з тобою не так? — знову повернув свою увагу до мене Діма.

Що зі мною не так? Серйозно? Та, походу, усе.

— Гаразд. Викладай, — спокійно промовив він.

От за що я його люблю. Щоправда, йому не варто це казати — бо він засранець.

— Не тут.

Діма, нічого не відповівши, рушив до виходу.

— Давай, розповідай, чому ти бовдур, — почав він першим, коли ми відійшли на пристойну відстань від вечірки в бік дому.

Я почав розповідати. Спочатку про розмову з Пашею, а потім про підслухану розмову, та й про свої здогадки не забув згадати. Після того як я все це розповів, у мене самого в голові ніби складався пазл, але я хотів отримати підтвердження власної здогадки.