Розділ 13

Ліна

Це мило. Це справді до біса мило.

Після того, як я отримала книгу в подарунок, минуло два тижні. А сьогодні я отримала нову...

Серйозно. Усе як і минулого разу. Дзвінок у двері — відчиняєш, нікого. Тільки на порозі лежав букет рожевих квітів. Деякі вже розпустилися, м’яко розкинувши пелюстки, а між ними тулилися маленькі зелені бутони. Темне листя ховалося під квітами, а коричневий папір обгортав усе це простим, трохи пом’ятим шаром. Рожевий, зелений і коричневий — нічого зайвого, але разом вони виглядали напрочуд ніжно. А під ним, у крафтовому папері, лежала книга.

Розгорнувши її лише трішки, я зрозуміла, що це друга частина серії, яку я отримала минулого разу. Мені настільки сподобалася перша, що я не могла відірватися — читала скрізь, щойно з’являлася вільна хвилинка. Особливо в школі, на перервах, в їдальні, чим неймовірно злила Нікіту й Марту. Проте мені було начхати. Настільки вона мені сподобалася.

Читання — це найприємніший спосіб ігнорування життя.

Поставивши квіти у вазу, я повернулася розглядати далі книгу.

Піднявши її, щоб краще роздивитися, я на кілька секунд просто зависла.

Боже, яка вона гарна.

Обкладинка була темною, але зовсім не похмурою. На ній перепліталися відтінки глибокого синього, фіолетового й чорного, а посередині виднілася якась старовинна будівля, оповита туманом. Над нею висіло велике сріблясте місячне коло, а навколо нього розсипалися крихітні світлі цяточки, схожі на зорі.

На передньому плані темнів силует лісу, між деревами якого пробивалося холодне блакитне світло. Дивлячись на обкладинку, я майже могла уявити той світ — таємничий, трохи моторошний і водночас неймовірно красивий.

Назва була написана великими срібними літерами, які ледь помітно блищали, якщо нахилити книгу під світлом. А нижче, дрібнішим шрифтом, стояло ім’я автора.

Я провела пальцями по обкладинці, відчуваючи її шорстку текстуру.

Це точно була вона. Друга частина.

І, судячи з усього, хтось дуже добре знав, що мені сподобається.

Перегортаючи сторінки, я помітила клаптик паперу.

Записка. Знову.

Не злічити, скільки таких записок я отримала з моменту першого подарунка таємного шанувальника.

«Я буду любити тебе здалеку».

На моїх губах заграла усмішка.

Знову ні підпису, нічого. І на тих маленьких теж нічого.

Діставши коробку, куди я складала всі ці записочки, я висипала їх на ліжко.

Ого. Я не думала, що їх аж стільки.

Маленькі, ті, що я отримувала по кілька разів на день, були ніби дитячі, безглузді, проте такі щирі. Я взяла декілька в руки й почала перечитувати. З кожною новою на моїх устах ширшала усмішка.

«Мені подобається, як ти смієшся».

«Ти гарна».

«Ти змушуєш мене усміхатися».

Чорт, мені починає це подобатися.

Я відклала записку вбік, але вже за кілька секунд знову потягнулася до неї.

Ні, ну серйозно. Хто взагалі пише такі речі?

І головне — навіщо?

Я не знала, хто це був. Не знала, скільки йому років, як він виглядає і чому взагалі вирішив писати мені все це.

Але чомусь хотілося знати.

Дуже.

Я знову перебрала записочки, перечитуючи деякі по другому, а то й по третьому разу.

Деякі були зовсім короткими.

«Ти сьогодні усміхалася частіше».

«Не забувай усміхатися».

«Тобі личить цей колір».

«Гарного тобі дня».

Нічого особливого.

Прості слова, які можна було сказати за кілька секунд.

Але чомусь саме вони змушували мене усміхатися.

Я зібрала записки назад у коробку, проте останню залишила в руках.

«Я буду любити тебе здалеку».

Я перечитала її ще раз.

А потім ще.

— Хто ж ти такий? — тихо пробурмотіла я.

Відповіді, звісно, не було.

Я поклала записку на стіл і пішла по телефон.

Перевіряти повідомлення.

Може, хоч там на мене чекало щось цікаве.

Але телефон, як завжди, вирішив розчарувати.

Тільки кілька повідомлень від Марти й одне від Нікіти.

Відкривши чат із Мартою, я побачила її останнє повідомлення:

«Ти де пропала?»

Я усміхнулася.

О, точно.

Я ж зовсім забула, що обіцяла їй написати.

«Я вдома. Мені книгу принесли».

Відповідь прийшла майже одразу.

«ЗНОВУ???»

Я тихо засміялася.

«Так».

«Ліно, я тебе благаю. КОЛИ ТИ ВЖЕ ЗНАЙДЕШ ЦЬОГО СВОГО ТАЄМНОГО ШАНУВАЛЬНИКА?»

Я подивилася на коробку із записками.

Якби ж я сама знала.

«Не знаю».

Три крапки з'явилися майже миттєво.

«А хочеш знайти?»

Я зависла над клавіатурою.

Хочу?

Ще кілька тижнів тому я б без вагань сказала «ні».

Тепер же чомусь не була такою впевненою.

Я перевела погляд на книгу, яка лежала поруч.

Потім на записку.

І сама не помітила, як усміхнулася.

«Може».

Відповідь Марти прийшла за секунду.

«ОГО».

Я закотила очі.

Знаючи Марту, після цього «ого» вона вже встигла придумати щонайменше десять способів його викрити.

І, якщо чесно...

Мені було навіть цікаво, що вона придумає.

Я думала, що ми закрили цю тему до моменту, коли Марта з'явилася в мене на порозі, усім своїм виглядом показуючи, що вона просто так не здасться.

— Ну що, готова? — з красномовною усмішкою запитала брюнетка.

— До чого?

Не хочеш відповідати — прикидайся дурочкою. Завжди працює.

— Та ну тебе, ти й так прекрасно розумієш.

Вона пройшла повз мене у мою кімнату. Сівши на ліжко, вона окинула її поглядом і покрутила пальцем.

— Ліно, а от серед твоїх книг немає схожого сценарію, як-от у тебе зараз?

Вигнувши брову, я здивовано глянула на неї.

— Серйозно?

— Ні, ну а що? На війні всі методи хороші.

— Яка війна? Немає ніякої війни.

— Поки що, — єхидно усміхаючись, відповіла Марта. — Бо Нікіта ще не знає про другий букет.