Розділ 12

Міша

Я як той «закоханий виродок». Ну, це якщо вірити Дімі. А в такому разі всі його слова варто ділити на два. Хоча… я й сам уже ні в чому не впевнений.

Діма вже тижні два торочить мені, що я втюрився по вуха і що мені тепер із цього не вилізти. Знову ж таки, якщо вірити йому, то я повернувся у свій дев'ятирічний вік і знову бігаю за Ліною весь час.

Можливо, варто було сказати, що це тривало й далі, після того, як ми перестали бачитися кожного літа. Але… дідько.

Тепер я постійно бачу її. У коридорах, їдальні, кабінетах і навіть просто на вулиці. Хтось скаже — доля. Хай йому чорт. Я й справді хочу, щоб це було так.

Вона така маленька, гарненька. І ці кучері… Боже, її волосся подобалося мені ще в дитинстві. Я любив намотувати його пасма на палець. А ще цей запах вишні від якихось її баночок для догляду. Як добре, що вона його не змінила.

Я постійно ловлю себе на думці, що хочу торкнутися її волосся, накрутити кучер на палець, як колись. Особливо коли вона сидить попереду, а її кучері розсипаються мені на парту. Спокуса велика.

Я знову завис, дивлячись на неї. Вона була така сонна. Ледь очі розплющувала, трохи мружилася, і через це погляд у неї ставав якихось теплим. Затишним навіть. Я досі не міг зрозуміти, якого вони кольору. Сірі? Чи зелені? Напевно, щось середнє. Особливо зараз, коли вона втомлена, вони здавалися темнішими. Довгі вії, трохи важкі повіки… Вона взагалі мала такий вигляд, ніби прокинулася хвилин п'ять тому й досі не зрозуміла, де перебуває.

Мені настільки подобаються її очі, що я взагалі не хочу дивитися на чиїсь інші. Ми вчимося разом уже понад два місяці, а я так і не зміг із нею нормально заговорити. Зате від Діми тільки й чую, що він з нею говорив.

— Ти об що головою бився? — він зміряв мене поглядом від голови до п'ят.

— Ти кращий за нього в тисячу разів. Ти подивися на нього.

Діма махнув рукою у бік Нікіти й Ліни. Я перевів погляд на них.

Нікіта стояв, недбало спершись плечем об шафку, і щось розповідав Ліні. Вона сміялася, прикриваючи рот рукою. Він одразу нахилився до неї ближче, ніби хотів сказати щось тільки їй, а потім легко штовхнув її плечем. Ліна усміхнулася ще ширше.

— Ну? — Діма штовхнув мене ліктем. — Ти реально думаєш, що в тебе немає шансів?

— У мене немає шансів, бо вона з ним.

— Це не відповідь.

Нікіта тим часом поправив пасмо волосся, яке впало Ліні на обличчя, і вона навіть не відсахнулася. Я відвів погляд.

— От бачиш? — тихіше сказав я. — У них усе добре.

— Поки що, — хмикнув він.

— Не починай.

— Я нічого не починаю. Це ти сидиш тут і вмираєш від кохання, як герой якогось дешевого серіалу.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Діма на секунду замовк, а потім знову повернувся до мене.

— Ні, ну серйозно? А оці твої записочки?

Він закинув голову від сміху.

— Що ти на це скажеш, га, юний романтику?

— От засранець.

Гаразд. Не буду виправдовуватися. Я справді підкидав їй записки. То залишав між сторінками зошита, то ховав у підручнику, то підкладав кудись на парту. Чесно кажучи, я навіть до кінця не був упевнений, що вона знаходила хоча б половину з них.

Першу я написав два тижні тому. Сидів увечері над чистим аркушем і хвилин десять просто дивився на нього. Хотілося написати щось нормальне. Не банальне. Не таке, щоб це виглядало як записка від якогось закоханого школяра.

У результаті написав: «Ти гарна». Подивився. Перекреслив. Написав знову. І зрештою залишив.

Наступного дня дочекався, поки Ліна відійде від парти, і поклав записку між сторінок її зошита. Після цього якось затягнуло. Наступна була про те, що вона змушує мене усміхатися. Ще одна — про її сміх. А сьогодні я написав: «Мені подобається, як ти смієшся».

Досить банально. Але це правда. Я кілька секунд дивився на написане, перш ніж скласти папірець удвоє. Потім дочекався, поки Ліна відвернеться, і швидко поклав записку між сторінок її зошита. Здавалося, ніхто не помітив. Принаймні я на це сподівався.

— Міш, твої спроби настільки жалюгідні, що мені навіть тебе шкода, — Діма засміявся й дістав клаптик паперу з кишені.

Я одразу його впізнав.

— Де ти це взяв?

— Випало з її зошита, — він покрутив записку між пальцями. — Я так розумію, це знову твоє?

Я простягнув руку.

— Дімо, віддай.

— Та не прикидайся. Я знаю, що ти їй такі пишеш, — він усміхнувся. — Так, глянемо, що тут у нас.

— Дімо, віддай.

— А пам'ятаєш «Ти гарна»? — він навіть не дивився на записку, продовжуючи говорити. — Або ту, де ти написав, що вона змушує тебе усміхатися?

— Я тебя зараз уб'ю.

— Та тихо ти. Я ж іще нову не прочитав.

Він розгорнув папірець. Я вже знав, що там. Знав кожне слово. Бо сам написав його сьогодні.

— «Мені подобається, як ти смієшся», — прочитав Діма, і усмішка на його обличчі стала ще ширшою.

Я мовчки простягнув руку.

— Віддай.

— Ти хоча б розумієш, наскільки це безнадійно? — Діма простягнув записку мені. — Ти вже навіть не намагаєшся приховати, що закохався.

Я забрав папірець і сховав його в кишеню, навіть не розгортаючи вдруге.

— Я не закохався.

— Ага, — протягнув Діма. — Саме тому ти два тижні поспіль пишеш їй записки.

— Може, мені просто подобається писати.

— Звісно. Особливо їй.

Я закотив очі.

— Ти можеш хоч раз не робити з усього цирк?

— Можу. Але тоді буде нудно.

Він усміхнувся, а я відкинувся на спинку стільця. Не знаю, коли саме все це стало настільки серйозним. Спочатку я просто зрадів, коли побачив її в класі. Потім почав ловити себе на тому, що шукаю її погляд у коридорі. Потім став помічати, коли вона приходить, коли йде, з ким розмовляє і коли сміється. А тепер я пишу їй записки. І навіть не знаю, чи вона хоч одну з них прочитала.

— Ти хоча б знаєш, навіщо їх пишеш? — раптом запитав Діма.