Розділ 11

Ліна

Увесь минулий тиждень був сповнений мук. Нікіті розповіли, що я отримала букет. Неважко було здогадатися, хто це зробив, але я всіляко заперечувала причетність подруги до цього. Сама вона кожного дня питала:

— Ну що, Ромео написав?

— Ні.

— Значить, чекаємо сьогодні на продовження.

— Не смішно.

— Я серйозно. Я б на твоєму місці вже влаштувала засідку на під'їзній доріжці.

Здається, її цей подарунок хвилював значно більше, ніж мене. Що було дивно.

Але ще дивніше було те, що я постійно бачу Мішу й Діму. Так, ми однокласники і все таке, проте останнім часом постійно зустрічаємося поглядами. Такого раніше не було... Щонайменше, я цього не помічала.

Та й Діма якось дивно поводився. У понеділок, поки ми стояли в черзі в їдальні, він запитав:

— Ти вчора нормально дісталася додому?

— Так.

— Добре.

І все. Більше жодного слова ніхто з нас не сказав одне одному за цей тиждень, хоча ми постійно переглядалися. Ніби погляди могли сказати більше за слова.

Наші перезирки помітила не тільки я, а й Нікіта. Тому це була головна причина наших сварок за цей тиждень.

«Чого ви постійно витріщаєтеся одне на одного? У чому ваша проблема? Що ти в них знайшла? Чому вони очей з тебе не зводять?»

Якби ж я сама знала відповіді.

Але це була не єдина причина конфліктів. Він ніби брав їх на порожньому місці. То чому я не в тому одязі? Я маю бути кращою з кращих. То я прочитала повідомлення й відповіла через двадцять хвилин.

— Ти могла відповісти одразу, але тобі, мабуть, не до мене.

Або посміхнулася, коли якийсь хлопець пожартував. І це теж ставало приводом для сварки.

Найбільшою, мабуть, темою був той букет. Уяви не маю, хто хотів зробити мені приємно, подарувавши його, але проблем точно наробили. А Марта ніби спеціально піддражнювала його.

— Ну що, Нікіто, — протягнула Марта, вмостившись на дивані, — досі не передумав питати про букет?

— А що про нього питати? — байдуже відповів він.

— Не знаю. Наприклад, хто його подарував.

— Ліна ж сама не знає.

— Саме так, — усміхнулася Марта. — Романтично, правда?

— Марто, — попередила я.

— Що? Я просто кажу.

Нікіта кинув на неї короткий погляд.

— Тобі більше нема про що поговорити?

— Є. Але це набагато цікавіше.

— Мені не цікаво.

— А виглядає так, ніби дуже.

— Марто…

— Усе, усе, мовчу, — вона підняла руки. — Просто дивно. Хтось залишає Ліні величезний букет, дарує саме ту книжку, яку вона хотіла, ще й записку пише…

— Який величезний? — перебив Нікіта.

— Невеликий, — виправилася Марта. — Але красивий.

— І звідки ти знаєш, що вона хотіла саме цю книжку?

— Бо вона сама якось згадувала про неї.

— Ага.

— Що «ага»? — запитала я.

— Нічого.

Марта ледь помітно усміхнулася.

— До речі, записка теж була гарна.

— Яка ще записка? — Нікіта повернувся до мене.

— Звичайна записка, — швидко відповіла я.

— Що там було?

— Нікіто, яка різниця?

— Просто питаю.

— Ну… — я на секунду замовкла. — «Для тієї, яку можна чекати вічно. Від того, хто готовий чекати».

На обличчі Марти з'явилася широка усмішка.

— Дуже мило, правда?

— Марто, — знову сказала я.

— Що? Я ж не брешу.

Нікіта відкинувся на спинку стільця.

— Мені це взагалі не подобається.

— А що саме? — не втрималася Марта.

— Усе.

— Конкретніше?

— Марто, припини.

— Я просто питаю.

— Ти спеціально це робиш?

— Що саме?

— Провокуєш мене.

— Ні, — абсолютно спокійно відповіла вона. — Я просто дивлюся, як довго ти зможеш удавати, що тобі байдуже.

— Мені байдуже.

— Звісно.

Я важко зітхнула.

— Ви можете хоча б п'ять хвилин не сваритися?

— Я не сварюся, — одразу відповів Нікіта.

— А я взагалі мовчу, — додала Марта.

— Ти мовчиш дуже голосно.

Марта засміялася.

— Добре, Ліно. Більше нічого не кажу.

Запала коротка тиша.

А потім вона додала:

— Але якщо завтра буде ще й шоколадка, я першою тебе привітаю.

Нікіта різко подивився на неї.

— Який ще шоколад?

— О, — Марта усміхнулася. — А тобі цікаво.

— Я просто питаю.

— Звісно.

— Марто.

— Усе-усе.

Я подивилася на Нікіту.

— Ти серйозно ревнуєш мене до людини, про яку ми навіть не знаємо?

— Я не ревную.

— Тоді чому ти злишся?

— Я не злюся.

— Ти зараз навіть голос підвищив.

— Бо мене дратує, що ти це сприймаєш нормально!

— А як я маю це сприймати? Мені влаштувати розслідування?

— Можливо, варто було хоча б подумати, хто це.

— Я думаю.

— Схоже, не дуже.

Марта тихо хмикнула.

— Ну все, — сказала вона. — Зараз буде цікаво.

— Марто, замовкни! — одночасно сказали ми.

Вона усміхнулася.

— О, вже навіть одночасно говорите.

Чорт. Сумка знову спадає з плеча. Я намагаюся підхопити її ліктем, одночасно притримуючи макет і папку з доповіддю, але це тільки погіршує ситуацію. Ще трохи — і я сама опинюся десь під цим усім.

— Давай допоможу.

Я піднімаю голову. Міша.

— Ні, я сама.

Намагаюся закинути сумку назад на плече. Вона знову сповзає. Міша мовчки дивиться на мене.

— Що?

— Нічого.

— Тоді чого дивишся?

— Просто думаю, скільки ще часу ти переконуватимеш мене, що сама впораєшся.

— Впораюся.

— Звісно.

Він забирає з моїх рук папку.

— Мішо.

— Що?

— Віддай.

— Ні.

— Я сама можу донести.

— Я й не сумніваюся.

— Тоді навіщо ти її взяв?

— Бо мені шкода папку.

Я витріщаюся на нього.

— Що?

— Вона виглядає так, ніби зараз попросить про допомогу першою.