Розділ 10

Ліна

Коли я повернулася додому з книгарні й почала розкладати книги на полички, мене перервав дзвінок телефону.

— Привіт, сонце, — проспівала Марта. — Зайнята?

— Збираюся читати.

— Значить, ні, — спокійно мовила подруга. — Тоді відчиняй.

Підійшовши до дверей, я клацнула замком. Марта потягнула ручку на себе й одразу кинулася мене обіймати.

— Я за тобою сумувала. Куди ти вчора поділася?

— Втекла.

— Знову? — млосно зітхнувши, відповіла вона.

— Не знову. Я раніше не тікала.

— Проте хотіла, — піддражнюючи мене, відповіла подруга й штрикнула пальцем у бік.

— Це різне, — кинула я, прямуючи до своєї кімнати.

Упавши в м'яке крісло, у якому зазвичай читала, я зручно вмостилася.

— Ого, — протягнула Марта, заходячи слідом і оглядаючись.

— Тобі постійно нагадувати, що ти тут не вперше?

— Я знаю. Проте дивуюся, ніби вперше, — провівши пальцями по краях меблів і розглядаючи все навколо, відповіла дівчина.

Не знаю, чому вона щоразу дивується. Марта буває тут декілька разів на тиждень, але мене постійно дивує її реакція.

Кімната в мене невеличка, зате своя. Вікна виходять на захід, тому, коли я повертаюся зі школи, вона заливається теплим сонячним промінням.

— Книги. Їх багато. Дуже багато. Ти впевнена, що їх не стало більше відтоді, як я тут була?

— М-м-м… — протягнула я. — Купила сьогодні три нові.

— Три? Не більше? Може, ти хотіла сказати тридцять чи тридцять три? — здивовано промовила подруга. — Я майже впевнена, що їх було менше, коли я приходила востаннє.

— Ти перебільшуєш.

Вигнувши брову, подруга розкинула руки, мовляв: «Поглянь по сторонах — вони всюди».

Я озирнулася довкола. Ліжко з поличкою над ним, тумба з улюбленими детективами, два стелажі з книжками, розкладеними за жанрами, та фігурками між ними. Робочий стіл теж був завалений: з одного боку — плани на цей місяць, з іншого — прочитане за зимові канікули. Та й у кріслі поруч зі мною чекав розгорнутий примірник, який я читала просто зараз.

Книги були моїм власним світом, у який я могла втекти від усього. Звичайно, я прочитала далеко не все, але точно збиралася це виправити.

Після цього Марта почала розповідати якісь історії, нові плітки зі школи. Особливо багато — про новеньких. Я слухала її, час від часу вставляючи короткі репліки, але думками раз у раз поверталася до іншого.

Я вагалася, чи розповідати їй про те, що Діма провів мене з вечірки. Начебто нічого особливого. Нічого такого, про що обов'язково потрібно було комусь розповідати. Та мені чомусь подобалося відчуття, що тепер є щось, про що знаю тільки я. 

І це було дивно.

Мої роздуми й чергову історію Марти перервав дзвінок у двері.

— Ти когось чекаєш? — глянувши на мене, запитала вона.

Я похитала головою й підвелася, прямуючи до дверей. Марта одразу пішла за мною.

Дивно. Я нікого не чекала. Батьки поїхали до друзів, а Нікіта…

— Нікіта? — припустила Марта.

— Він із друзями.

Я подивилася у вічко, але за дверима нікого не було. Відчинила — і знову нічого. 

Я вже хотіла зачинити двері, коли Марта раптом просунулася вперед.

— Гей, зачекай. Глянь униз.

Я опустила погляд.

І завмерла.

На порозі лежав букет.

Невеликий, але такий пишний, що спочатку я навіть не помітила загорнутий під ним пакунок. Ніжно-рожеві, пудрові та кремові троянди перепліталися між собою, ховаючись серед зелені. Деякі з них ще залишалися в бутонах, а інші розпустилися так пишно, що здалеку нагадували маленькі півонії. Сріблясті гілочки евкаліпта вибивалися поміж квітів, додаючи букету легкості.

— Ого… — тихо видихнула Марта.

Я присіла навпочіпки й обережно підняла букет. Під ним виявився невеликий прямокутний пакунок, загорнутий у крафтовий папір і перев'язаний тонкою мотузкою.

— Це ще що? — Марта нахилилася ближче.

Я провела пальцями по шорсткому паперу. Усередині щось було. Пласке й тверде.

— Не знаю.

— Відкривай.

— А раптом це не мені?

Марта скептично подивилася на мене.

— Ліно, воно лежить під твоїми дверима разом із букетом. Думаю, шансів, що це випадковий подарунок сусідці, небагато.

Я усміхнулася, але всередині чомусь стало неспокійно.

Хтось залишив це тут. Для мене.

Я ще раз подивилася на букет, а потім на пакунок у своїх руках.

— Ну? — нетерпляче підштовхнула мене Марта.

Я обережно потягнула за кінчик мотузки. Вона легко розв'язалася.

Папір тихо зашелестів під пальцями.

І коли я почала розгортати його, на мить затамувала подих.

— Якщо там ще й обручка, я офіційно перестану вірити в кохання, — серйозно заявила Марта.

Я скосила на неї погляд.

— Чому?

— Бо якщо це від Нікіти, то в нього, виявляється, зовсім інший рівень драматизму, ніж я думала.

— А чому одразу від Нікіти?

— Ну а від кого ще? — вона знизала плечима. — Ти вчора зникаєш із вечірки, сьогодні отримуєш квіти. Класична схема.

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

— Саме це й лякає.

Марта пирхнула й сіла на край тумби.

— Відкривай уже. Ромео чекає.

— Ромео?

— Ну не знаю, як його звати. Таємний шанувальник? Принц на білому коні? Кур'єр із романтичними проблемами?

— Марто.

— Мовчу.

Вона підняла руки, але усмішку приховати не змогла.

Я нарешті зняла останній шар паперу.

Усередині лежала книга.

Я завмерла.

Знайома обкладинка одразу впала мені в очі.

Та сама книга, яку я сьогодні тримала в руках у книгарні.

— Ти жартуєш… — прошепотіла я.

— Що?

Марта нахилилася ближче.

— Це ж вона?

Я кивнула.

— Та сама, на яку ти дивилася сьогодні?

— Так.

— О-о-о, — протягнула вона, і в її голосі одразу з'явилася та сама інтонація, яку я добре знала. — Значить, хтось за тобою стежить.